Науковий вісник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого

Стратегії дослідження тандему/тандемної творчості: у пошуку втрачених ідей

2025-12-02T14:14:51+02:00

Використовуючи потенціал рефреймінгу, в статті розглянуто певні аспекти феномена тандему, який досліджувався авторкою в опції французького культуротворення другої половини ХІХ століття, однак опинилися поза увагою й були актуалізовані останніми розвідками українських культурологів у процесі аналізу тандемної творчості.

Виявляючи відмінності між даними явищами, у статті акцентовано необхідність визначення місця тандемної у загальній структурі художньої творчості, а відтак – артикулюється необхідність її контекстуалізації у колективному та виконавському типах чи надання самостійного статусу. Увага також зосереджується на зв’язку тандемної творчості з класичними видами мистецтва.

Особливий наголос робиться на унікальному зразку тандемної творчості у царині літератури – спадщині видатних французьких письменників братів Гонкур.

Андрій Лягущенко. Український театр: видатні діячі та менеджмент : монографія. Київ, 2021. 495 с.

2025-12-02T14:19:38+02:00

Український театр на сторінках «Українського театру» / Аркадій Драк; упорядник Наталія Владимирова. Київ: Щек. 280 с.

2025-12-02T14:23:30+02:00

Функціональна роль музики у формуванні кінематографічного хронотопу

2025-12-02T14:12:43+02:00

У статті розглянуто сутнісні функції музики в кінематографі як чинника формування кінематографічного хронотопу. Проаналізовано, як музика акцентує рух, структурує час і репрезентує простір, перетворюючись із допоміжного елемента на активну складову художньої форми фільму. Простежено приклади з класичних і сучасних стрічок, які демонструють взаємодію музики й зображення у створенні єдиного просторово-часового континууму. Мета статті – виявлення й теоретичне обґрунтування функціональної ролі музики у формуванні кінематографічного хронотопу, зокрема аналіз тих її проявів, що забезпечують відтворення руху, репрезентацію простору та організацію часу в структурі фільму. Дослідження спрямоване на з’ясування, у який спосіб музика, взаємодіючи із зображенням, стає активним чинником побудови просторово-часової єдності кінематографічного твору. Базову методологію дослідження склали мистецтвознавчий і культурознавчий аналіз, системний і компаративний методи, а також соціокультурний, міждисциплінарний, синергетичний підходи. Наукова новизна викладеного матеріалу полягає: в обґрунтуванні музики в кінематографі як формотворчого чинника кінематографічного хронотопу; у функціональному підході до аналізу музики, що дає змогу простежити її роль у моделюванні простору, часу й руху як основних координат екранної реальності; у пропозиції інтерпретувати музику як поліфункційну систему, здатну інтегрувати візуальні, динамічні й темпоральні виміри кіномови. Висновок. Музика в кіно виступає універсальним засобом організації екранної реальності, який надає їй ритму, глибини й динамічної цілісності. Три функції – наголошення руху, репрезентація часу і репрезентація простору – разом утворюють триєдину систему формотворення кінематографічного часопростору, у межах якої музика виступає активним структурним чинником. Вона не просто «супроводжує» кадр, а й визначає його внутрішню динаміку, емоційний темпоритм, глибинну архітектоніку часу і простору.

Театральна антреприза в Україні останньої чверті ХІХ століття: культуротворчий аспект

2025-12-02T12:13:19+02:00

Мета статті полягає у презентації вибраних сторінок історії театрального життя Харкова останньої чверті ХІХ ст., зокрема щодо впровадження та розвою міської театральної антрепризи, яка стала невід’ємною складовою культурного життя міста і важливим чинником розвитку українського театру на теренах усієї України. Методологія дослідження базується на використанні та поєднанні історико-реконструктивного, аналітичного та описового методів. Наукова новизна дослідження полягає в оприлюдненні невідомих або зовсім недосліджених фактів театральної культури України минулих часів, що, нашу думку, є одним із найбільш пріоритетних завдань сучасного театрознавства. Опрацювання багатьох артефактів для широкого загалу науковців, збагачує та урізноманітнює загальну картину розвитку театральної культури України останньої чверті ХІХ століття, а іноді – змушують навіть змістити акценти щодо того чи іншого явища, тієї чи іншої постаті, яка очолювала мистецькі процеси. У Висновках зазначено, що формуванню та піднесенню загальної культури міста сприяло чимало чинників, зокрема й гастролі зарубіжних виконавців; у контексті розвою національної свідомості в умовах російської імперії наголошено важливе місце неодноразових виступів на різних сценічних майданчиках Харкова українських труп за участі М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського, М. К. Заньковецької; визначено важливе місце у формуванні театральної культури Харкова преси, зокрема самостійного, неупередженого аналізу різноманітних подій та явищ, що різнить дописи її представників.

Політична трагікомедія у «Березолі»: жанрові пошуки Леся Курбаса у художній системі політичного театру

2025-12-02T12:15:12+02:00

Мета статті – зосередитись на жанрових пошуках Леся Курбаса у художній системі політичного театру, сконкретизувавши їхні результати на прикладах вистав за класичними трагедіями В.Шекспіра «Макбет» (1924) та Ф. Шиллера «Змова Фієско в Генуї» (1928). Методологія дослідження базується на поєднанні елементів історико-реконструктивного, структурно-аналітичного, феноменологічного та описового методів. Наукова новизна праці полягає у тому, що березільські вистави Леся Курбаса за «високою» класикою вперше були розглянуті як жанрові пошуки режисера у художній системі політичного театру. Результати дослідження. Визначено особливості феномену політичного театру, а також встановлено його місце на нинішній театральній мапі України. Зіставлено сучасний стан українського політичного театру з відповідною ситуацією 1920-х рр., коли європейські та раннєрадянські тенденції політичного кону актуалізувалися з настанням епохи історичного авангарду. Доведено, що «пропаганда політичного театру», якою Лесь Курбас та його учні-режисери займалися у «Березолі», означала не лише відображення поточного політичного життя, а й перманентні жанрово-стильові пошуки широкого спектра. Частково реконструйовані вистави Майстра за «високою» класикою презентовані як вираз головного тренду березільського політичного театру на симбіотичне поєднання у виставі суспільно-актуального змісту та вибагливої форми з метою створення естетично переконливого сценічного висловлювання. Висновки. Вистави Леся Курбаса за «високою» класикою довели, що політичний театр може не лише сприяти справдженню певних соціальних сподівань, а й бути територією різноманітних формотворчих пошуків і жанрових експериментів. Ба більше, на нашу думку, саме жанрова еволюція у відповідь на сучасні політичні виклики, формотворчі зміни відповідно до сучасного соціального контексту зберегли актуальність феномену політичного театру, ставши основою для подальших театральних експериментів в європейських поставангардних сценічних практиках 1960 – 70-х рр. і театрі постмодерну 1980 – 90-х рр. Історія сценічного мистецтва початку нинішнього століття також знає чимало прикладів, коли політичний зміст укладався у вкрай вибагливу форму. З огляду на події останнього десятиліття у сучасному українському театрі, питання війни, політики, національної ідентичності та соціальної справедливості набули нового сенсу, який наразі чекає на відповідні формотворчі експерименти.

Народний ляльковий герой Індії Відушака як один з прообразів європейського лялькового протагоніста

2025-12-02T12:17:17+02:00

Мета статті – дослідити теорію східного походження образу народного лялькового героя Європи, викладену Ріхардом Пішелем у розвідці «Батьківщина театру ляльок» (1900 р.), провести порівняльний аналіз компонентів образу індійського героя Відушаки та лялькових маскотів народних європейських театрів ляльок. Методологія дослідження. Під час роботи над статтею було використано наступні наукові методи: пошуково-аналітичний (для роботи з інформацією про теорію Ріхарда Пішеля, а також про зовнішню та внутрішню характерність персонажа Відушаки), порівняльний (для звірення зовнішності, характерів, вчинків народних лялькових героїв Європи та Індії, а також їхніх технічних характеристик), метод зіставлення (для виявлення відповідностей між ляльковими протагоністами європейських та індійських народних театрів), метод узагальнення (для підготовки висновків). Дослідження здійснено на засадах системності, історизму, об’єктивності. Наукова новизна. Дослідження є першою в українському театрознавстві спробою проаналізувати запропоновану Ріхардом Пішелем теорію щодо східного походження народного лялькового героя Європи. Праця німецького ученого «Батьківщина театру ляльок» (1900 р.) вперше введена в науковий обіг. У тексті статті розглядається аргументація як на підтримку цієї теорії, так і супроти неї. Також уперше аналізується комедійний ляльковий герой Індії Відушака, етимологія його прізвиська, історичне, художнє призначення, модель сценічної поведінки. Висновки. Проаналізовано теорію Ріхарда Пішеля щодо залученості індійського лялькового протагоніста до історичного процесу формування постаті лялькового маскота Європи. Сформовано джерельну базу для вивчення традиційної лялькової культури Індії, зокрема комедійного персонажа тіньового театру Відушаки. Розглянуто зовнішню та внутрішню характерність цього героя, простежено історико-культурний дискурс, в якому вони формувалися. Проведено порівняльний аналіз між характеристиками лялькових європейських героїв (зовнішність, силует, фігура, костюм, зброя, значення прізвиська, патерни поведінки зі сценічними партнерами) та індійського трикстера Відушаки.

Теоретико-методичні аспекти роботи з художніми творами при підготовці акторів

2025-12-02T12:18:55+02:00

Мета статті – виокремити й увиразнити основні фахові компоненти майстерності сценічного виконання різножанрових поетичних і прозових творів під час викладання/вивчення освітнього компонента «Сценічна мова» в комплексі освітньо-професійних програм «Акторське мистецтво театру і кіно» на сучасному етапі. Методологія дослідження передбачає комплексний метод аналізу основ внутрішньої та зовнішньої акторської мовленнєвої техніки, що впливають на формування виконавської вправності, допомагають у вихованні мовної сценічної культури та розкритті творчої індивідуальності здобувача у процесі професійної підготовки. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що шляхом аналітичного порівняння була розглянута проблема, пов’язана з необхідністю змін певних теоретико-практичних складових у методиці викладання навчального курсу «Сценічна мова», запропоновано новий прийом практичної роботи з художніми творами при підготовці акторів. У висновках зазначено про важливість удосконалення методів викладання дисципліни, проаналізовано конгруентність певних способів роботи у міждисциплінарному зв’язку. Розглянуто «прийом ланцюгової розповіді» як ефективний шлях до формування базових компонентів виконавської майстерності, набуття і покращення навичок з техніки мовлення. Запропоновано методичні рекомендації для застосування цього прийому в навчальному процесі та варіативність щодо його використання.

ДРАМАТУРГІЧНА ТВОРЧІСТЬ І. К. КАРПЕНКА-КАРОГО В ОЦІНКАХ ІВАНА ФРАНКА (До 180-річчя від дня народження корифея українського театру)

2025-12-02T12:21:58+02:00

Мета статті полягає в аналізі та систематизації критичних оцінок І. Франка щодо драматургічної творчості І. Карпенка-Карого, з метою виявлення особливостей Франкової інтерпретації художньої своєрідності драм, їхньої соціальної проблематики, типізації образів і значення драматурга в розвитку українського реалістичного театру кінця ХІХ століття. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні історико-літературного, порівняльно-типологічного та герменевтичного методів аналізу. У процесі дослідження застосовано історико-контекстуальний підхід для з’ясування суспільно-культурних умов формування критичних поглядів І. Франка та їх зв’язку з епохою діяльності І. Карпенка-Карого; текстологічний аналіз – для опрацювання франківських критичних праць і рецензій; порівняльно-типологічний метод – для зіставлення оцінок І. Франка з художніми особливостями конкретних драматичних творів; структурно-семантичний і естетичний аналіз – для виявлення принципів типізації персонажів, мовно-стильових характеристик і драматургічної майстерності. Комплексне застосування зазначених методів дає змогу цілісно осмислити роль І. Франка як інтерпретатора драматургічної спадщини І. Карпенка-Карого та визначити наукову й культурну цінність його критичних оцінок. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному осмисленні критичних оцінок Івана Франка щодо драматургічної творчості І Карпенка-Карого як цілісної естетичної та методологічної системи, а не сукупності окремих зауваг. Уперше акцентовано на взаємозв’язку франківських літературно-критичних принципів із поетикою реалістичної драми І. Карпенка-Карого, зокрема в аспектах соціальної типізації, психологічної мотивації персонажів і мовно-стильової організації драматичного тексту. Уточнено роль І. Франка у формуванні канону оцінювання української драматургії кінця ХІХ століття та доведено актуальність його підходів для сучасних літературознавчих та театрознавчих інтерпретацій. Висновки. У результаті дослідження з’ясовано, що критичні оцінки І. Франка щодо драматургічної творчості І. Карпенка-Карого становлять цілісну й послідовну систему науково-естетичних поглядів, спрямованих на глибоке осмислення української реалістичної драми кінця ХІХ століття. Франко розглядав І. Карпенка-Карого як провідного драматурга своєї доби, який зумів поєднати соціальну проблематику з психологічною достовірністю та високою сценічною майстерністю. Доведено, що І. Франко особливо високо оцінював здатність драматурга до типізації образів, у яких відображено ключові суспільні процеси часу, а також сатиричну спрямованість творів як форму соціально-моральної критики. Важливим аспектом Франкових оцінок є аналіз мовно-стильової організації драм, що розглядається ним як засіб індивідуалізації персонажів і поглиблення їх психологічної характеристики. Водночас встановлено, що І. Франко поєднував схвальну оцінку творчості І. Карпенка-Карого з критичними заувагами, що свідчить про наукову об’єктивність і принциповість його підходу. Узагальнено, що франківська інтерпретація драматургії І. Карпенка-Карого має не лише історико-літературне значення, а й зберігає методологічну актуальність для сучасних досліджень українського театру та драматургії.

ПСИХОФІЗИЧНА КООРДИНАЦІЯ АКТОРА ЯК ЧИННИК ЕФЕКТИВНОСТІ СЦЕНІЧНОГО БОЮ

2025-12-02T12:24:33+02:00

Метою статті є обґрунтування значення психофізичної координації акторів як базової умови безпечної та художньо переконливої постановки сценічних боїв у сучасному українському театрі та кіно. Методологія дослідження ґрунтується на історичному, компаративному та мистецтвознавчому підходах. Методи дослідження: аналіз і синтез особистого студентського, акторського та викладацького досвіду, спостереження за роботою інших акторів і постановників у театрі та на знімальному майданчику, а також постановки сценічних боїв зі студентами (метод експерименту). Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше психофізична координація актора в сценічному бою розглядається не лише як сукупність фізичних і технічних навичок, а й як процес, тісно пов’язаний з емоційним наповненням сценічної дії. Такий підхід дає змогу поєднати технічну точність із пластичною виразністю, забезпечуючи при цьому свідомий контроль над ситуацією та безпеку всіх учасників сценічного дійства. В статті сценічний бій розглядається як творчий процес, в якому поєднуються фізична, психологічна та емоційна складові. Висновки. У КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого особливо зручно досліджувати вплив психофізичної координації на ефективність сценічних боїв, оскільки цей заклад вищої освіти дає можливість поєднати практичні творчі експерименти та теоретичний аналіз. Підготовка актора до батальних епізодів є багатоступеневим процесом, що поєднує технічну, психофізичну та партнерську складові. Тренування психофізичної координації під час сценічного бою є важливим елементом підготовки сучасного актора. Саме тому сценічний бій є не лише технічним елементом видовища, а й повноцінним виражальним засобом акторського мистецтва, що вимагає високого рівня професійної підготовки, дисципліни і психофізичної координації.

Трансформації постаті театрального менеджера в історичному контексті розвитку перформативних мистецтв

2025-12-02T12:28:09+02:00

Мета статті – виокремивши постать управлінця художньою перформативною діяльністю, розглянути проблему історичної трансформації професії театрального менеджера. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні історико-хронологічного методу, що дало змогу розглянути етапи становлення й розвитку театрального менеджменту; на методі порівняльного аналізу для виділення постаті управлінця з інших театральних професій; методі теоретичного узагальнення для виявлення й опису закономірностей та особливостей формування постаті театрального менеджера. Культурно-історичний підхід визначив загальну мистецтвознавчу спрямованість дослідження та допоміг у реалізації його мети. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що розглядалося мало вивчене питання, пов’язане з історією формування професії театрального менеджера в контексті розвитку перформативних мистецтв. Висновки. Доведено, що постать управлінця творчо-організаційним процесом формувалася у тісному зв’язку із розвитком театру, який виробив найбільш ефективні організаційно-правові форми свого функціонування, зокрема, колективну, приватну, корпоративну та державну. З’ясовано, що першою у театральному менеджменті з’явилася дуалістична постать драматурга-актора, а професіоналізація театру призвела до роз’єднання компетенцій автора й виконавця та передачу останньому управлінських функцій, хоча в доленосні періоди формування або відродження національної сцени драматурги знову стають менеджерами. Наголошено, що комерціалізація перформативних мистецтв породила постать підприємця, не пов’язаного із авторською або виконавською діяльністю. Артикульовано, що драматурги, актори й підприємці, які здійснювали управлінські функції, в різний час та у різних країнах називалися – імпресаріо, антрепренер, продюсер, а сьогодні ці визначення стали загальними маркерами професіональних компетенцій фахівців театрального менеджменту. Запропоновано використовувати матеріали публікації у викладанні відповідних освітніх компонентів.

Акторська імпровізація як інструмент створення сценічного образу

2025-12-02T12:30:46+02:00

Мета статті – розглянути поняття імпровізації як самодостатній метод при створенні сценічного образу. Осмислити акторську імпровізацію як феномен, що поєднує філософські, психологічні та технологічні аспекти акторської творчості. Методологія дослідження базується на поєднанні елементів структурно-аналітичного, описового та історико-реконструктивного методів. Наукова новизна полягає у переосмисленні імпровізації як цілісного творчого процесу, що допомагає створити сценічний образ на більш глибинному рівні осмислення та урізноманітнити професійний інструментарій актора. У Висновках зазначено, що акторська імпровізація охоплює три взаємопов’язані аспекти – філософський, психологічний і технологічний, які разом формують цілісну систему. Взаємодія цих аспектів проявляється багатогранно, що наголошує комплексність і системність імпровізаційного методу

МЕТАФОРИЧНА ОНОМАСТИКА У П'ЄСАХ І. КАРПЕНКА-КАРОГО ТА ЇЇ ВПЛИВ НА МОВНО-ГОЛОСОВУ ХАРАКТЕРИСТИКУ ПЕРСОНАЖІВ

2025-12-02T12:43:05+02:00

Мета статті – дослідити специфіку метафоричної ономастики у п’єсах І. Карпенка-Карого та визначити її вплив на формування мовно-голосової характеристики персонажів, показавши, як через власні імена автор передає соціально-психологічні риси героїв і створює характеристику персонажів. Методологія дослідження передбачає комплексний підхід, що поєднує літературно-аналітичний, літеральний та мовно-психологічний методи. Літературно-аналітичний метод дав змогу дослідити художню функцію власних імен у контексті п’єс І. Карпенка-Карого, виділяючи семантичні та метафоричні особливості ономастики. Літеральний (текстологічний) аналіз забезпечив точне цитування та виявлення мовно-стилістичних засобів, які акцентують характер персонажів через їхні імена. Мовно-психологічний підхід використовувався для дослідження впливу імен на мовно-голосову характеристику персонажів: темп, інтонацію, ритм та експресію голосу, що дає можливість встановити зв’язок між семантикою імені та акторським виконанням. Наукова новизна полягає у тому, що у статті вперше комплексно проаналізовано метафоричну ономастику у п’єсах І. Карпенка-Карого з позицій її впливу на мовно-голосову характеристику персонажів. Раніше дослідження зосереджувалися здебільшого на семантиці імен або їх комічній функції, проте не розглядали взаємозв’язок між метафоричним навантаженням імені та театральною реалізацією мовного образу. Запропоновано системний підхід, який поєднує літературно-аналітичний і психолого-мовний аналіз, що дає змогу глибше оцінити роль ономастики у формуванні сценічного характеру та наголосити соціально-психологічні особливості персонажів. Висновки. Метафорична ономастика у п’єсах І. Карпенка-Карого є потужним засобом художньої виразності, який виконує не лише номінативну функцію, а й соціально-психологічну, емоційну та театральну. Аналіз власних імен у творах «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» продемонстрував, що вони містять метафоричне навантаження, яке відображає риси характеру, соціальний статус і моральні позиції персонажів. Вплив ономастики на мовно-голосову характеристику проявляється у темпі мовлення, інтонації, експресії голосу та використанні пауз, що дає змогу акторові точніше передавати психологічний стан і соціальну роль героя. Таким чином, власне ім’я стає не лише назвою персонажа, а й акустико-семантичним інструментом формування сценічного образу. Метафорична ономастика І. Карпенка-Карого сприяє типізації персонажів, підсилює комічний або драматичний ефект і поглиблює емоційне сприйняття твору глядачем.

АНАЛІЗ МОДЕЛЕЙ ПРОДЮСЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ У СУЧАСНИХ СЦЕНІЧНИХ ПРАКТИКАХ

2025-12-02T12:44:52+02:00

Мета статті – виявити та осмислити сучасні моделі продюсерської діяльності у сценічному мистецтві, а також визначити роль продюсера у цьому процесі. Аналізуючи трансформацію продюсера від адміністративного координатора до креативного співтворця, акцентувати його роль як реалізатора творчої ідеї, який поєднує художнє мислення, стратегічне управління й технологічні інновації. Методологія дослідження спирається на поєднання аналітичного, порівняльного та методу узагальнення. Використано серію напівструктурованих інтерв’ю (2024–2025) з продюсерами незалежних театрів Києва та Львова, авторські спостереження за репетиційними процесами в освітніх лабораторіях КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого, а також кейс-аналіз сучасних українських і міжнародних продюсерських ініціатив (Open Opera Ukraine, GogolFest, Porto Franko, Art Arsenal Live). Наукова новизна дослідження. Вперше у національному мистецтвознавчому дискурсі узагальнено та проаналізовано моделі креативного продюсування – кураторську, інтеграційну та креативно-менеджерську. Визначено тенденцію переходу продюсера від суто організаційних функцій до ролі співтворця, який формує естетичний і технологічний вектори сценічного процесу. У навчальному середовищі університету продюсера репрезентовано як реалізатора творчої ідеї, який здатен поєднати мистецьку візію режисера з інноваційними практиками культурного менеджменту. Висновки. Результати дослідження свідчать, що сучасне продюсування у сценічному мистецтві України відзначено інтеграційними процесами – між творчістю та управлінням, мистецтвом і технологіями, освітою та практикою. Розвиток освітніх лабораторій, дослідницьких форматів і партнерських ініціатив сприяє формуванню нового типу продюсера – фахівця, який не лише організовує процес, а й докладає чимало зусиль для створення естетико-художнього простору різних моделей сценічного твору.

Історія розвитку українських недержавних театрів на прикладі їх діяльності у місті Харкові

2025-12-02T12:46:54+02:00

Мета статті – дослідити історію розвитку недержавних театрів в Україні скрізь призму їх діяльності у місті Харкові. Виявити розвиток театрального мистецтва у недержавному сегменті мистецької галузі Харкова. Розглянути особливості діяльності недержавних театрів, створених за різноманітними моделями фінансування, висвітлити позитивні процеси взаємодії між НСТД України та роботи недержавних театрів на прикладі їх співпраці з харківським Будинком актора імені Леся Сердюка. Методологія дослідження. В опрацюванні теми були застосовані: історичний метод, за допомогою якого була досліджена історія розвитку театральних антреприз в Україні; компаративний метод, що дає можливість простежити розвиток недержавних театрів кінця ХІХ – початку ХХ століть і на сучасному рівні; архівно-бібліографічний метод, який допомагає дослідити діяльність недержавних театрів за допомогою опрацювання джерел у різноманітних ЗМІ та інтернет-виданнях; аналітичний метод, необхідний для оцінки впливу сприйнятих умов з боку Будинку актора імені Л. Сердюка на виробничу діяльність харківських незалежних театрів. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що був висвітлений розвиток театрального мистецтва у роботі недержавних театрів у Харкові в означений період. Проведено аналіз створення та діяльності незалежних театральних колективів міста. Розкриті проблеми, що супроводжують незалежні театральні колективи на сучасному історичному проміжку часу. Висновки. Окреслені історичні аспекти створення та діяльності приватних антреприз як головного чинника розвитку професійного театрального мистецтва в Україні. Наголошено, що театральне мистецтво могло розвиватися тільки у містах з розвинутою економікою та освітньою галуззю, що створювало унікальне середовище для вдалої роботи мистецьких підприємств. Досліджено унікальний досвід існування недержавних театральних колективів у новій історії України на прикладі створення та роботи цих колективів у м. Харкові. Наголошена важливість співпраці таких колективів з інституціями, підпорядкованими НСТД України заради подальшого розвитку всього театрального мистецтва нашої країни.

ВЕРТЕП ЯК ОБ’ЄКТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ: МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

2025-12-11T18:06:40+02:00

Мета статті – простежити динаміку змін у застосуванні підходів і методів дослідження вертепу в різних його іпостасях та різних шарах культури. Методологія дослідження. Застосовано історико-генетичний та історико-типологічний методи – для простеження еволюції у формуванні підходів до студіювання вертепу, компаративний – для порівняння реалізованих методологічних стратегій, семантичний та концептуальний – для виявлення змістовних параметрів текстів та поля концепцій, до яких вони вписані. Наукова новизна полягає у здійсненні систематизації найбільш показових текстів у сформованому наразі масиві наукових праць про вертеп у різноманітності обраних авторами предметів та методології дослідження. Висновки. Поставлено питання про поле мистецтвознавчого дослідження явищ, позначених впливами поетики й естетики вертепу, а також про відповідність методології їх студіювання сучасним художнім практикам. Показано переважання історико-генетичних та джерелознавчих підходів на початковому етапі накопичення інформації (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.). Виявлено історіографічну та джерелознавчу спрямованість перших праць, опублікованих після тривалої перерви, зумовленої обмеженнями державної культурної політики (кінець 1980‑х рр.). Проаналізовані зміни методологічних стратегій у сучасних наукових рефлексіях над феноменом вертепу. Констатовано прагнення до розкриття закладених у вертепі культурних кодів та його рецепції в різних мистецьких та культурних практиках, яке здійснювалося на основі культурологічного та інтерпретаційного (виконавського) підходів, а також інтертекстуального аналізу. Показано плідність застосування міждисциплінарного підходу при дослідженні вертепу як багатоскладового культурного (включно зі специфічними мистецькими проєкціями) явища у його іманентних особливостях і специфіці функціонування.

Трансформація системи управління театральною мережею України: структурно-функціональний аналіз (1990–2025 рр.)

2025-12-02T12:48:29+02:00

Мета статті – використовуючи можливості структурно-функціонального аналізу, розглянути та виявити зміни системи управління театром як соціально-культурним інститутом в контексті суспільних трансформацій України 1991–2025 рр. Методологія дослідження побудована на методах системного та порівняльно-історичного аналізу, що дали змогу простежити зміни інституційного ландшафту, моделей фінансування та принципів вітчизняного театрального менеджменту. Структурно-функціональний підхід дав змогу розглянути трансформації системи управління театральною мережею у взаємозв’язку із загальними змінами українського суспільства. Наукова новизна статті полягає у спробі розглянути за допомогою структурно-функціонального аналізу проблему трансформацій системи управління українським театром: від централізованої вертикальної радянської структури до децентралізованої, мережево-партнерської моделі сучасної культурної індустрії. У висновках зазначено, що сучасна система управління театральною мережею потребує поєднання інституційної автономії з державною підтримкою, запровадження індикаторів ефективності та посилення ролі креативного менеджменту у стратегічному плануванні, а структурно-функціональний аналіз є дієвим дослідницьким інструментом у даній тематиці.

Світло як сценічна домінанта в театрі італійського футуризму 1910-1920-х років

2025-12-02T12:50:21+02:00

Мета статті – аналіз процесу формування концепції «театру світла» в межах футуристичної естетики, ключових етапів її розвитку та дослідження можливостей її адаптації й застосування відповідних технологій у сучасній українській театральній практиці. Методологія дослідження базується на застосуванні аналітичного, культурно-історичного та описового методів для презентації предмета досліду та належного обґрунтування висновків. Наукова новизна дослідження полягає у презентації «театру світла» італійського футуризму як візіонерського проєкту, в якому було передбачено один із напрямів розвитку сучасного сценічного мистецтва. Висновки. «Театр світла» італійського футуризму постав як радикальний виклик традиційним міметичним формам сценічного мистецтва. Футуристи натомість прагнули створювати «нову реальність» – електрифіковану, а отже динамічну і здатну безпосередньо впливати на емоції глядача через абстрактні образи, ритм і світло. Вони розглядали світло як архітектонічну субстанцію сцени, що формує простір і настрій, стирає межі між актором, об’єктом і глядачем, за допомогою світлових ритмів і кольорових контрапунктів передає енергію сучасного міста та технологічний прорив. Їхні проєкти об’єднувала ідея трансформації театру у нову, енергетично насичену, синтетичну форму мистецтва, де світло стає основним носієм драматургії. Відлуння цих концептів сьогодні відчутне у сценографії, перформансі, взаємодії технологій і тіла, зокрема й в українських проєктах візуального та віртуального театру, мультимедійних інсталяціях та світлографіці, що доводять дедалі активнішу інтеграцію вітчизняної сцени у глобальний мистецький простір.

Від радянського послуху до інтуїтивної присутності в театральній педагогіці

2025-12-02T12:51:55+02:00

Мета статті – дослідити трансформацію театральної педагогіки від радянського послуху до моделі інтуїтивної присутності актора. Розглянути вплив ідеологічних систем на тіло та свідомість митця. Зосередити увагу на проблемі, і знайти власний шлях до методології виховання і можливості розвитку інтуїтивної присутності актора. Методологія дослідження. Дослідити роль традиційних і сучасних методик, а також актуальність інтеграції західних технік у вітчизняну театральну освіту. Проаналізувати історичний вплив радянських моделей театральної педагогіки на формування актора. Дослідивши історичну динаміку розвитку методології, здійснити спробу формування нової методології сучасного актора. Це можливо при детальному аналізі всіх спроб і помилок у навчальному процесі. Наукова новизна. Запропоновано концептуальну модель інтуїтивної присутності актора, яка інтегрує суб’єктність тіла, емпіричний і критичний підхід до технік, а також можливість інтеграції західних методик без втрати національної театральної традиції. Слід зазначити, що дана модель лише частково використовувалась у сучасній театральній практиці. Авторка дослідження наполягає на тому, аби концептуально, докорінно сфокусувати увагу на ті історичні важелі, що не давали справжньої акторської свободи, а значить і не допускали повної присутності, лише створювали її ілюзію. Висновки. Визначено, що подолання радянської спадщини у педагогіці вимагає переходу від дисциплінарної моделі до педагогіки співприсутності, що включає реформування системи оцінювання, впровадження ротації викладачів та інтеграцію сучасних світових технік. У перспективі планується створити цілу концепцію, в якій актор – як інструмент своєї самобутності. Створити концепт, в якому митець-актор володіє інструментами сучасного авторського театру

Інтерактивність у незалежних театральних спільнотах: досвід театрів «МУР», «МІСТ», «UZAHVATI»

2025-12-02T12:53:37+02:00

Мета статті полягає у визначенні художніх, соціокультурних і технологічних вимірів інтерактивності в сучасних українських незалежних театральних спільнотах на прикладі театрів «UZahvati», «МІСТ» та гурту «МУР». Дослідження спрямоване на з’ясування того, як інтерактивні практики впливають на формування нових наративів, соціальної рефлексії та колективного культурного досвіду, а також на трансформацію традиційних уявлень про роль глядача в театральному процесі. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні елементів історичного методу, структурно-функціонального підходу, феноменологічного та описового методів, що дає змогу всебічно дослідити специфіку взаємодії між акторами та аудиторією, а також оцінити вплив інтерактивності на соціокультурне середовище. Наукова новизна полягає в комплексній інтеграції концептуальних моделей інтерактивності, розроблених зарубіжними та вітчизняними дослідниками, із практичними підходами українських незалежних театрів, що демонструє механізми формування активної глядацької участі, колективного переживання, критичного мислення та розвитку емпатії. У висновках наголошується, що реалізовані в проєктах «UZahvati», «МІСТ» та гурту «МУР» інтерактивні практики дають змогу глядачеві стати активним співтворцем вистави, формують середовище соціальної взаємодії, сприяють консолідації громадянської ідентичності та відкривають нові шляхи художньої трансформації театрального мистецтва. Водночас інтерактивність виступає ефективним інструментом адаптації театрального процесу до технологічних змін і соціально-політичних викликів сучасності, сприяючи розвитку інноваційних форм, що поєднують естетичне оновлення із соціокультурною функцією. Таким чином, інтерактивний театр у незалежних спільнотах України стає ключовим чинником модернізації театральної практики, забезпечуючи синтез художніх, технологічних і соціокультурних компонентів у сучасному мистецькому дискурсі.

Штучний інтелект у кінематографі: можливості, ризики та перспективи

2025-12-02T12:55:25+02:00

Мета статті – окреслити актуальні проблеми використання штучного інтелекту (ШІ) у сучасному кіновиробництві, показати основні різновиди інструментів ШІ, їх місце та потенційні можливості, об’єктивно розглянути негативні та позитивні сторони поширення інструментів ШІ у кіногалузі в очікуваній перспективі. Методологія дослідження. В опрацюванні теми було використано аналітичний метод для вивчення творчого аспекту проблеми. Застосовано методи систематизації та узагальнення інструментів ШІ для пояснення і обґрунтування завдань, їх місця в сучасному кінематографічному процесі, а також -порівняльний метод, який допоможе зіставити переваги та загрози використання ШІ у кіноіндустрії, критичний аналіз для оцінки ризиків та етичних аспектів прогностичний метод для визначення можливих перспектив розвитку технології. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що проблема застосування інструментів і додатків штучного інтелекту поступово стає дедалі популярнішою й більш затребуваною в роботі над створенням кінотвору, тому новизна, насамперед, у комплексному аналізі впливу штучного інтелекту на кінематограф, систематизації інструментів ШІ, оцінці загроз використання штучного інтелекту в кіно та визначенні перспективних напрямків застосування додатків і сайтів штучного інтелекту в кінематографі. Висновки. Штучний інтелект поступово посідає важливе місце в кінематографі, автоматизуючи рутинні завдання та витісняючи деякі професії, зокрема у створенні афіш і презентацій. Водночас він поки що не здатний повністю замінити людський інтелект у творчих процесах, що забезпечує унікальність і мистецьку цінність кіно. Важливо врегулювати використання ШІ на законодавчому рівні, зокрема в питаннях авторських прав, і водночас використовувати його можливості для вдосконалення кіновиробництва. Український кінематограф може отримати особливу користь від ШІ у сфері сценарної майстерності, що допоможе оптимізувати бюджети та підвищити якість контенту. Однак головним залишається збереження авторського бачення, адже саме воно робить кіно мистецтвом.

Особливості державної політики у сфері кінематографії в Україні в умовах війни

2025-12-02T12:57:49+02:00

Мета статті – дослідження особливостей державної політики України у сфері кінематографії в умовах повномасштабного вторгнення. Методологія дослідження. У роботі використовується комплекс методів: структурно-функціональний – для аналізу інституційних механізмів управління кінематографом в Україні, метод кількісного (статистичного) оброблення даних, порівняльний – для зіставлення відповідної політики у різні роки, метод екстраполяції для визначення можливих векторів розвитку державної політики у сфері кінематографії в умовах післявоєнного суспільства та системний підхід при вивченні предмету дослідження як елементу соціокультурної системи. Наукова новизна. Дана стаття – чи не перша спроба комплексного дослідження особливостей державної політики України у сфері кінематографії у період військового стану, що розглядає динаміку змін підходів і корегування пріоритетів державної політики у сфері кінематографії в умовах війни, містить спробу екстраполяції тенденцій політики у цій сфері та тенденцій розвитку вітчизняного кінематографа у післявоєнний період. Висновки. Виявлено, що державна політика у сфері кінематографії у перші роки повномасштабного вторгнення оперативно та загалом адекватно зреагувала на нові виклики. Українська кіноіндустрія продемонструвала високий рівень адаптивності. Сформувався феномен сплеску творчої та глядацької зацікавленості у неігровому кіно.

Образно-стилістичні стратегії репрезентації реальності у сучасному аудіовізуальному мистецтві

2025-12-02T13:21:37+02:00

У статті досліджено особливості формування образно-стилістичних стратегій репрезентації реальності в сучасному аудіовізуальному мистецтві. Проаналізовано ключові аспекти формування нової естетики аудіовізуального твору – візуальний, звуковий, монтажний, наративний та технологічний, що взаємодіють у межах єдиної художньої системи. Розглянуто тенденції переосмислення ролі зображення, звуку й монтажу під впливом цифрових технологій, зокрема 3D-моделювання, віртуальної та доповненої реальності, штучного інтелекту. Акцентовано на зміні характеру художньої репрезентації: від відтворення реальності – до її симуляції, де технологічна інновація стає носієм стилю. Мета статті – виявити характерні риси та принципи формування образно-стилістичних стратегій у сучасному аудіовізуальному мистецтві, зумовлені інтеграцією медіатехнологій у процес художнього творення. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні культурологічного, аналітичного та порівняльного підходів, що дає змогу простежити взаємозв’язок між художньою формою і технологічними засобами. Наукова новизна полягає у визначенні та систематизації п’яти образно-стилістичних стратегій сучасного аудіовізуального мистецтва (візуально-метафоричної, акустико-атмосферної, монтажно-семантичної, наративно-фрагментарної та технологічно-імітаційної) й обґрунтуванні їх ролі у формуванні нової естетики цифрової доби. Висновки. У сучасному аудіовізуальному мистецтві образно-стилістичні стратегії формуються на перетині художніх традицій і технологічних інновацій, що створює новий тип естетичного досвіду, де візуальні прийоми стають не лише засобом виразності, а й інструментом конструювання смислів

Мовленнєвий вплив чи маніпуляція: філологічні засоби у телевізійному етері

2025-12-02T13:23:29+02:00

Мета статті – з’ясування філологічних засобів мовленнєвого впливу та маніпуляції у телевізійному етері як інструментів формування громадської думки. Дослідження спрямоване на виокремлення мовних стратегій, що реалізують маніпулятивний потенціал телевізійного дискурсу, а також на з’ясування меж між допустимим переконанням і прихованим тиском на реципієнта. Методологічну основу становлять загальнонаукові методи аналізу, зіставлення та класифікації, а також дискурс-аналіз, що дав змогу дослідити мовленнєві акти в їхньому контекстуальному функціонуванні. Матеріалом стали фрагменти 54-х публіцистичних і новинних телевізійних програм за 2024 рік. Вони були відібрані за критеріями актуальності, емоційного навантаження та потенційної впливовості на масову аудиторію. Наукова новизна дослідження полягає у спробі інтегрувати лінгвістичні та комунікативно-прагматичні підходи до аналізу медійного дискурсу, що дає можливість розмежувати прямий мовленнєвий вплив та приховану маніпуляцію, а також чітко розвести поняття «вплив» і «маніпуляція», описати фонетико-фонологічні механізми цього впливу, показати їхній жанровий і етичний вимір у сучасному українському телеетері. У статті простежено специфіку вживання лексичних, синтаксичних, стилістичних і риторичних засобів, які слугують реалізації впливових стратегій – зокрема апеляції до емоцій, створення образу ворога, узагальнення, натяку та замовчування. Показано, що маніпулятивні структури в телемовленні часто замасковані під об’єктивність та журналістську неупередженість, що створює додаткові труднощі в розпізнаванні таких впливів пересічним глядачем. У висновку наголошено на необхідності критичного сприймання телевізійного контенту як одного з ключових каналів мовленнєвого впливу, здатного формувати суспільні уявлення та настанови. Визначено пріоритетні напрями подальших досліджень, серед яких – поглиблений аналіз інтенційності мовлення в медіа та вивчення сприймання маніпулятивних повідомлень у різних соціокультурних групах

СТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА ІДЕЙНО-ХУДОЖНЯ ПРОБЛЕМАТИКА КІНЕМАТОГРАФА ОЛЕКСАНДРА МУРАТОВА

2025-12-02T13:25:05+02:00

У статті розглянуто творчість видатного українського кінорежисера Олександра Муратова в контексті національної кінематографічної традиції другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Проаналізовано його авторський стиль, естетичні принципи, моральні акценти, притаманні кінодраматургії режисера, а також його творчий підхід до екранізацій літературних творів. Особлива увага приділена здатності режисера поєднувати психологічну глибину з філософською рефлексією, а також умінню виявляти у героях внутрішні суперечності та зосереджувати увагу на їхньому етичному виборі. Мета статті – проаналізувати фільми О. Муратова, акцентуючи увагу на стилістичних особливостях його кіномови, а також на ідейній складовій його творчості. Методологія дослідження. Дослідження творчості режисера потребує комплексного міждисциплінарного аналізу, що включає інтерпретативний підхід, культурно-історичний аналіз, а також методи стилістико-естетичної та психологічної інтерпретації екранних творів. Наукова новизна. Акцентована методика роботи режисера з екранним часопростором, кінодраматургією, а також авторський метод інтерпретацій літературних творів. Простежується зв’язок кіномови О. Муратова з традиціями літературного реалізму. Проаналізована схильність режисера поєднувати на екрані психологічну гостроту з семантичною глибинністю кінообразів. Висновки. Підсумовується, що творчість О. Муратова є унікальним прикладом художнього мислення, яке набуває ознак осмислення людських взаємостосунків мовою кінематографа.

Особливості режисерської оповіді при створенні документального стилю в ігрових кінофільмах України доби Незалежності

2025-12-02T13:27:18+02:00

Мета дослідження – виявлення та аналіз особливостей режисерської оповіді при створенні документального стилю в українських ігрових кінофільмах доби Незалежності. У даній розвідці були використані такі методи наукового дослідження: джерелознавчий (для аналізу структурної будови кінофільмів), дедуктивний (задля виявлення особливостей, притаманних кінофільмам), порівняння (задля аналізу рис інструментів побудови оповіді у кінофільмах) та метод узагальнення (для написання висновків). Наукова новизна полягає у виявленні ознак побудови режисерської оповіді в ігрових кінофільмах України доби Незалежності, створених у рамках документального стилю. Висновки. У дослідженні були виявлені особливості побудови режисерської оповіді при створенні документального стилю в ігрових кінофільмах України доби Незалежності, що реалізуються на всіх рівнях драматургії. На сценарному рівні автори спрощують сюжетну інтригу або взагалі позбуваються її. Це дає змогу сфокусувати увагу на побудові оповіді довкола характеру персонажа, особливостей і середовища існування, що правдиво відображає певні риси соціальної реальності. Саме її реалістичне зображення виступає для глядача провідником, який обумовлює сприйняття фільму як певного фрагмента реального життя. Побудова оповіді камерою проявляє ознаки, викладені на сценарному та акторському рівні, й переводить їх у призму задокументованого реального буття людини. Здійснено висновок про перспективність проведення поглиблених досліджень щодо документального стилю в ігрових кінофільмах України у сфері кінооператорської майстерності та кіносценаристики.

Технологічні особливості українського виробництва телевізійних серіалів

2025-12-02T13:29:13+02:00

У статті проаналізовано технологічні особливості сучасного українського виробництва телевізійних серіалів у контексті цифрової трансформації та європейської інтеграції аудіовізуального ринку. З’ясовано роль форматів 2K і 4K, технологій віртуального продакшну, візуальних ефектів (VFX, CGI) та систем об’ємного звуку (5.1, Dolby Atmos) у формуванні нової естетики телевізійного зображення й звукового середовища. На прикладі конкретних українських серіалів показано поступ галузі від традиційного телевізійного виробництва до кінематографічних і віртуальних стандартів. Мета статті – виявити та проаналізувати ключові технологічні напрями сучасного українського серіального виробництва – формат, візуальні ефекти та звукове оформлення. Методологія дослідження. Методологічну основу становлять системний і структурно-функціональний підходи, а також методи порівняльного аналізу, кейс-стаді та мистецтвознавчий метод інтерпретації. Наукова новизна. У статті узагальнено технологічні напрями сучасного українського серіального виробництва – форматної еволюції (від Full HD до 4K), застосування візуальних ефектів (VFX, CGI, віртуальний продакшн) та інтеграції нових стандартів звукового оформлення (5.1, Dolby Atmos). Уперше показано, що взаємодія цих трьох технологічних площин формує нову естетику українського телесеріалу, у якій рівень технологічної реалізації є чинником художньої виразності та засобом підвищення конкурентоспроможності на європейському аудіовізуальному ринку. Висновки. Сучасне українське серіальне виробництво переходить від традиційного телевізійного формату до кінематографічного рівня, що визначається інтеграцією цифрових технологій зйомки, віртуального середовища та об’ємного звуку. На прикладі серіалів «Нюхач», «Перевізниця», «Перші дні», «Кріпосна» й «Схованки» простежено становлення національної моделі цифрового серіального продакшну. Технологічні інновації перетворюються на елемент художньої виразності, формуючи нову естетику екрана та підвищуючи конкурентоспроможність українського контенту.

Абсурд як метод репрезентації трагічного в українському кіно

2025-12-02T13:30:56+02:00

Стаття присвячена дослідженню абсурду як естетичної стратегії репрезентації трагічного досвіду у сучасному українському кінематографі. Мета праці – у формуванні концептуальної моделі абсурду, що постає як пізнавальний і етичний механізм, здатний фіксувати досвід втрати, дезорієнтації, порушення ідентичності та травматичної пам’яті. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні інтерпретативного аналізу кіномови з філософськими концептами абсурду та підходами, що осмислюють межі репрезентації та критикують її здатність до передання досвіду (А. Камю, Т. Адорно, Ж. Бодрійяр, Дж. Батлер). У фокусі – трансформація традиційних моделей трагедії та зрушення від телеологічної драматургії до відкритих і фрагментованих форм. Новизна дослідження полягає у запропонованій типології абсурду в українському кіно: абсурд постдії, втрати дому, симуляції та неприйнятого досвіду. Стаття аналізує художні й документальні фільми В. Васяновича, М. Наконечного, М. Чернова, Ф. Сотниченка, М. Ер Горбач, І. Цілик, Н. Ворожбит і Є. Трояновського, окреслюючи способи, якими візуальна мова фіксує неможливість повернення трагедії у завершені смислові рамки. Висновки. Абсурд у новітньому українському кінематографі не заперечує сенсу, а радше свідчить про зміну способів його пошуку, коли звичні естетичні форми більше не працюють. Він дає змогу говорити про досвід, який не вкладається у завершені сюжети чи моральні підсумки – досвід розгубленості, безсилля, повторення, життя після надломів. У різних фільмах ця логіка виявляється по-різному: через зсув акценту з подій на стани, через тишу, ритмічні розриви, сцени, що зависають у часі. Абсурд стає формою, яка дає можливість залишатися поруч із тим, чого не можна раціонально пояснити, але що наполегливо прагне бути побаченим, почутим і не забутим.

Автобіографічний досвід як інструмент синтезу документального та ігрового кінематографа

2025-12-02T13:34:13+02:00

Мета статті – дослідження автобіографічного досвіду як одного з ключових інструментів синтезу документального та ігрового кіно. Аналіз спрямований на виявлення того, як особисті спогади, приватні переживання та індивідуальний досвід автора можуть бути відтворені або реконструйовані у кінематографічному просторі, перетворюючись на універсальний художній і водночас документальний вислів. У цьому контексті пропонується застосувати поняття «інтимної реконструкції» як способу роботи з пам’яттю та особистою історією, що дає змогу поєднувати фактологічну основу з елементами вигадки, створюючи нову форму автентичності й емоційної правди у кіно. Методологія дослідження базується на використанні міждисциплінарного підходу, що поєднує елементи герменевтики, культурології та кіноаналізу. Джерелами слугують як академічні публікації, так і кінематографічні твори, що розглядаються як феномени візуальної культури. Наукова новизна статті полягає у введенні до наукового обігу поняття «інтимної реконструкції» як особливого методу роботи з автобіографічним досвідом у гібридному кіно. Цей підхід дає можливість описати режисерські стратегії, в яких особисті спогади та приватні переживання стають основою для художнього відтворення, що поєднує елементи документальної достовірності та вигадки. На відміну від усталених концептів документалістики, таких як «performative documentary» авторства Стелли Бруцці та «autobiographical pact» авторства Філіпа Лежена, «інтимна реконструкція» акцентує на взаємодії між пам’яттю, емоційною правдою та творчою реконструкцією, відкриваючи нові горизонти для аналізу автобіографічного кіно. У цьому контексті стаття пропонує новий кут зору на синтез документального та ігрового, актуалізуючи український і міжнародний кінодосвід. Висновки свідчать, що автобіографічний досвід у сучасному кінематографі є ефективним засобом поєднання документального й ігрового, поєднуючи факти з художньою вигадкою. Він формує особливу автентичність, у якій особисте набуває універсального та суспільного звучання. Відтворення або «інтимна реконструкція» цього досвіду відкриває нові можливості для осмислення пам’яті, ідентичності й етики, створюючи гібридне висловлювання, де режисер постає автором, свідком і героєм фільму.

Психофізичні техніки у роботі режисера аудіовізуальних мистецтв з акторами: питання дефініції, системи та практичного функціоналу

2025-12-02T13:36:23+02:00

Мета статті – дослідити особливості використання психофізичних технік у роботі режисера аудіовізуальних мистецтв з акторами. Дослідити походження терміна «психофізика». Визначити їх системність і функціонування з огляду на екранні параметри. Розглянути адаптацію театральних методик до специфіки кінематографічного середовища. Визначити, як психофізичні техніки забезпечують органічність акторського існування у фрагментарному процесі зйомки та сприяють формуванню екранної органіки. Методологія дослідження. Використано аналітичний і порівняльний методи для дослідження теоретичних підходів до психофізики актора в українській, європейській та американській традиціях. Застосовано принцип системності (Л. фон Берталанфі) для осмислення психофізичних технік як цілісної структури «тіло – психіка – емоція – голос» у координатах екранної виразності. Наукова новизна дослідження. Вперше системно розглянуто психофізичні техніки як інструментарій режисера аудіовізуальних мистецтв. Визначено поняття «екранна органіка» як результат інтеграції психофізичних методик у знімальний процес. Запропоновано модель «техніка – режисерське завдання – умови зйомки», що надає режисерові можливість свідомо добирати психофізичні інструменти для досягнення точності, повторюваності й автентичності акторських станів у кінематографічному просторі. Висновки. У статті проаналізовано психофізичні техніки як системну категорію, що інтегрує психологічний, тілесний, емоційний і голосовий виміри акторської творчості. На основі системного підходу Л. фон Берталанфі розглянуто їхнє функціонування у зв’язку з екранними параметрами – кадруванням, оптикою, звуком і монтажем. Запропоновано модель «екранної органіки» та введено індикатори якості для оцінки результативності акторської роботи у кінематографі. Дослідження формує нову методологічну основу для режисерської практики в аудіовізуальних мистецтвах.

Відлуння суспільних хвилювань у польському документальному кіно 1970-х років

2025-12-02T13:40:14+02:00

Мета статті – проаналізувавши творчість документалістів Томаша Зиґадла, Кшиштофа Кесльовського та Марцеля Лозінського, розкрити особливості екранного відтворення суспільних хвилювань, «морального неспокою» та соціально-політичної кризи в Польщі 1970-х років. Методологія дослідження. У процесі дослідження застосовано кінознавчий аналіз для виявлення ключових тем документальних фільмів, особливостей режисерського спостереження та способів відтворення «нерепрезентованого» світу на екрані. Системний підхід використано для комплексного розгляду соціально-етичного виміру польського документального кіно та визначення його ролі у висвітленні суспільної реальності. За допомогою історичного методу окреслено загальний історичний контекст, який впливав на творчу діяльність режисерів і формував тематику їхніх робіт. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному аналізі екранного зображення загальної «суспільної тривоги» у польському документальному кіно 1970-х років на прикладі робіт Т. Зиґадла, К. Кесльовського та М. Лозінського – режисерів, які сформували ідейно-естетичний код польського документального кіно доби «морального занепокоєння». Відсутність відповідних наукових розвідок в українському кінознавстві зумовлює потребу дослідження взаємозв’язку між документальною методикою польських режисерів, їх спостереженнями та соціальним запитом польського суспільства періоду 1970-х років. Висновки. Польське документальне кіно другої половини ХХ століття є не лише унікальним мистецьким явищем, а й виразним індикатором суспільних процесів, що відбувалися у країні в період політичної кризи, соціальних трансформацій і невтомного морального пошуку польського суспільства. Саме через документальну форму митці змогли вловити й передати складну динаміку внутрішнього стану громадян, зафіксувати прояви їх невдоволення, соціальної напруги та водночас надій на зміни, а через долі звичайних людей показати масштабні суспільні колізії. На прикладі фільмів Т. Зиґадла, К. Кесльовського та М. Лозінського здійснено аналіз відтворення «морального неспокою» та загальної соціальної напруги у Польщі 1970-х років. Висвітлено роль режисера як свідка, аналітика та інтерпретатора реальності, який через документальне кіно трансформує соціальні проблеми у художні образи, поєднуючи об’єктивність із суб’єктивним поглядом.

Фінансове забезпечення продюсерської діяльності: сучасні підходи, проблеми та перспективи розвитку

2025-12-02T13:41:57+02:00

Мета дослідження – формування системного бачення сучасних підходів до фінансового забезпечення продюсерської діяльності в Україні. Методологія дослідження базується на системно-структурному підході, порівняльному аналізі, економічній оцінці інструментів фінансування та тематичних дослідженнях практик спільного виробництва, що уможливлює аналіз продюсерської діяльності як творчого і фінансово-організаційного процесу водночас. Наукова новизна полягає у всебічному обґрунтуванні диверсифікованих моделей фінансування, що поєднують державну підтримку, ринкові інвестиції, а також інструменти міжнародного партнерства. Акцентовано необхідність адаптивних фінансових стратегій, які збалансовують творчу автономію, комерційну життєздатність та культурну місію. У Висновках обґрунтовано потребу у створенні гнучких моделей фінансування продюсерських проєктів, що враховують ризики, інноваційність та інституційну підтримку, відкриваючи нові можливості для інтеграції України у міжнародний культурний простір. Наголошено, що традиційні механізми фінансування – насамперед державні гранти та субсидії – залишаються важливими для національного культурного виробництва, але є недостатніми для забезпечення довгострокової галузевої стійкості. Продемонстровано зростаюче значення приватних інвестицій, венчурного капіталу, міжнародних культурних програм і стратегій спільного виробництва. Визначено краудфандинг як ефективний інструмент для незалежних і соціально значущих проєктів; зазначено, що моделі спільного виробництва знижують інвестиційні ризики та зміцнюють міжнародне позиціонування українських культурних продуктів. Концептуалізовано особу продюсера як ключового координатора фінансування проєктів та управління ризиками на всіх етапах виробництва. Запропоновано використання отриманих результатів як основи для розробки інструментів державної культурної політики, рекомендацій щодо фінансування проєктів і стратегій післявоєнної відбудови аудіовізуального сектору України.

МОДЕЛЬ ПРАКТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ РЕЖИСЕРІВ КІНО І ТЕЛЕБАЧЕННЯ В УМОВАХ МУЛЬТИМЕДІЙНОГО СЕРЕДОВИЩА

2025-12-02T13:44:41+02:00

Мета статті – аналіз та узагальнення досвіду підготовки майбутніх режисерів кіно та телебачення в закладах вищої освіти з використанням мультимедійних технологій, а також обґрунтування ефективності авторської моделі організації практичних занять, що поєднує художні, технічні й управлінські аспекти творчого процесу. Методологія дослідження базується на практико-орієнтованому та описово-аналітичному підході із застосуванням методу моделювання, узагальнення педагогічного досвіду та проєктного методу навчання. Дослідження має міждисциплінарний характер, що інтегрує технічні, художні та організаційні аспекти у підготовці майбутніх режисерів кіно і телебачення. Наукова новизна полягає в обґрунтуванні та впровадженні інноваційної моделі підготовки режисерів кіно і телебачення, яка поєднує принципи екранного мистецтва з мультимедійними технологіями та командною творчістю, забезпечуючи формування цілісного професійного мислення сучасного режисера. Акцент зроблено на розвитку управлінських, комунікативних і продюсерських компетентностей, необхідних для сучасного аудіовізуального виробництва. Висновки вказують на успішність і доцільність інтеграції мультимедійних технологій у підготовку майбутніх режисерів, що забезпечує комплексний розвиток їхніх професійних і творчих компетентностей. Розроблена модель освітнього процесу, що охоплює всі етапи створення мультимедійного продукту – від концепції до реалізації, забезпечує формування професійних знань, системного мислення, навичок командної взаємодії та лідерських якостей. Запропонований підхід створює передумови для підготовки конкурентоспроможних фахівців, здатних успішно працювати в умовах цифрової трансформації медіапростору

ЕСТЕТИКА АУДІОВІЗУАЛЬНОГО МОНТАЖУ В РЕКЛАМІ: ФОРМУВАННЯ ЕМОЦІЙНОГО НАРАТИВУ СПОЖИВАЧІВ ПРОДУКТУ

2025-12-02T13:47:45+02:00

Мета статті – здійснення комплексного теоретичного аналізу естетичних особливостей аудіовізуального монтажу в рекламі, зокрема детального вивчення механізмів, які сприяють формуванню емоційного наративу. Методологічний підхід включає не лише систематизацію та синтез теоретичних знань, а й концептуалізацію аудіовізуального монтажу як цілісної часової структури, що дає змогу пояснювати механізми формування емоційного наративу через взаємодію кольору, звуку, ритму й темпу, а не зводити вплив до ізольованих компонентів рекламного повідомлення. Наукова новизна дослідження дослідження полягає у пропонуванні інтегративної моделі узгодження візуальних і аудіальних маркерів у монтажній логіці ролика, завдяки якій емоційний ефект описується як результат монтажних переходів, акцентів і повторів, що підсилюють запам’ятовуваність і стабілізують брендові асоціації в умовах цифрового перегляду. У висновках наголошено важливість гармонійного поєднання візуальних і аудіальних компонентів у формуванні емоційних реакцій, які сприяють не лише підвищенню запам’ятовуваності реклами, а й покращенню сприйняття бренду загалом. Отримані результати розширюють наявні теоретичні уявлення про роль естетики в рекламі, одночасно надаючи практичні інструменти для підвищення ефективності рекламних кампаній через використання аудіовізуальних засобів. Це дослідження відкриває нові перспективи для подальшого розвитку рекламних технологій, орієнтованих на глибоке залучення споживачів шляхом використання емоційно насичених та естетично привабливих елементів аудіовізуального монтажу, що стає дедалі важливішим у сучасному цифровому середовищі, де візуальний і звуковий контент відіграє вирішальну роль у формуванні споживчих настроїв.

ФЕНОМЕН КІНОЗІРКИ В ІДЕЙНО-ЕСТЕТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУЧАСНОЇ ЕКРАНОЛОГІЇ

2025-12-02T13:58:35+02:00

Мета статті – комплексно дослідити феномен кінозірки в соціокультурному, соціопсихологічному, естетичному та кінознавчому аспектах на матеріалі творчості видатних кіномитців ХХ ст. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні аналізу загальнотеоретичних положень із розглядом конкретного кінематографічного матеріалу. Використано історичний метод, що дає можливість простежити динаміку становлення зіркового образу на екрані. Персоналістський підхід розкриває шлях для дослідження особистості актора-кінозірки в усій конкретиці його творчого шляху. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному аналізі феномену кінозірки в його багатоплановості та динаміці, спираючись на творчу практику західних кіномитців ХХ ст. Висновки. Показано складний культурно-естетичний феномен кінозірки, що сформувався на перетині мистецтва, аудіовізуальних технологій та популярної культури. Контент-аналіз значного масиву досліджень відомих теоретиків уможливлює ув’язування реалізації зіркового екранного образу не лише з акторською майстерністю, а й з розвитком виражальних засобів кіномистецтва, а також аудіовізуальних технологій. Аналіз творчих біографій акторів, що набули зіркового статусу, показує глибокий внутрішній зв’язок мистецького пошуку з масивом популярної культури, їхній взаємовплив і взаємоперетікання.

Абсурд реальності: драматургічні стратегії Квентена Дюпʼє у фільмах 2022–2024 років

2025-12-02T14:00:12+02:00

У статті проаналізовано драматургічні стратегії абсурду в п’яти фільмах Квентена Дюпʼє 2022–2024 років – «Неймовірно, але правда», «Паління викликає кашель», «Яннік», «Дааааалі!» та «Другий акт». Актуальність дослідження зумовлена посиленням впливу абсурду на сучасний кінематограф та потребою його теоретичного осмислення в умовах постреальності, де класична драматургія втрачає ефективність. Мета статті – висвітлення того, як комедійний абсурд формує нову модель наративу, що підважує традиційні уявлення про сюжет, жанр і суб’єктність. Методологію дослідження становлять філософсько-естетичний аналіз, елементи наративної теорії та порівняння з концепціями театру абсурду і постмодерністської деконструкції. У результаті продемонстровано, що фільми Дюпʼє функціонують як цілісна естетична система, у якій абсурд виконує не лише комічну, а й філософсько-критичну функцію. Автор доводить, що ключовими прийомами є порушення причинно-наслідкової логіки, симуляція жанрових форм, свідоме блокування драматургічного розвитку та використання повтору як засобу демонстрації розпаду реальності. У Висновках обґрунтовано, що творчість Дюпʼє пропонує модель сучасної абсурдної драматургії, здатної репрезентувати кризу сенсу та ідентичності в культурі постреальності.

РЕНЕСАНСНА НОВЕЛА В ІНТЕРМЕДІАЛЬНОМУ ДІАЛОЗІ: ІНТЕРПРЕТАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ ТА ЕКРАНІЗАЦІЙНІ ПРАКТИКИ

2025-12-02T14:01:51+02:00

У статті проаналізовано особливості екранізації новел доби Відродження крізь призму еволюції кіномови та селекції сенсів, суголосних різним періодам новітньої історії. Розглядаються особливості перенесення ренесансних сюжетів, образів і морально-філософських концептів на екран, включно з питаннями адаптації структури новели, ритму оповіді, характеротворення та символічного потенціалу першоджерела. Приділено увагу балансуванню між автентичністю літературного матеріалу та творчою інтерпретацією режисера, а також впливу історичного контексту та міжкультурних кодів на сучасне прочитання ренесансної етики та естетики. На матеріалі екранізацій ХХ–ХХІ ст. виокремлено стратегії від прямої кіноадаптації до постмодерних переосмислень (від П. П. Пазоліні до М. Гарроне, А. Бенкендорфа та П. і В. Тавіані). Доведено, що еволюція кіномови екранізацій новел італійського Відродження, синхронізована із загальнокультурним і геополітичним контекстами новітньої доби, що сприяє розширенню горизонтів сприйняття класичного тексту і створює нові інтерпретаційні виміри. Мета статті – виявити специфіку екранізації новел Відродження в кіномистецтві ХХ–ХХІ ст., простежити еволюцію кіномови та інтерпретаційних стратегій і окреслити культурно-історичні чинники, що визначають смислові зсуви у прочитаннях класичних текстів. Методологія дослідження ґрунтується на культурологічному і мистецтвознавчому аналізах, компаративному та історико-культурному підходах; застосовано інструменти інтертекстуальності та інтермедіальності; наративний, іконографічний і стилістичний аналіз. Наукова новизна дослідження: систематизовано типологію стратегій екранізації ренесансної новели з урахуванням інтермедіальних кодів; показано кореляцію між еволюцією кіномови та зміною культурно-історичних «запитів» (1960-ті, 1970-ті, 2010-ті); уточнено роль просторових моделей (архітектура як «носій смислу») в сучасних прочитаннях літературних джерел XV століття. Висновок: Екранізації італійських новел доби Відродження функціонують як інтелектуально-естетичні «мости» між епохами. Вони переозначують тілесність і духовність, випробовують межі вірності першоджерелу і вибудовують нову етичну оптику. Синхронізація кіномови з культурними й геополітичними змінами перетворює ренесансну новелу на продуктивний ресурс осмислення актуальної проблематики сучасності.

Тілесність кіноактора як чинник катарсичного ефекту: феноменологічний підхід

2025-12-02T14:03:30+02:00

У статті досліджується феномен катарсису в кінематографі крізь призму міждисциплінарного підходу, що поєднує арістотелівську естетику з нейронаукою та феноменологією. У центрі уваги – тілесна перформативність актора як один із ключових чинників емоційної резонансності глядача. Мета статті – у виявленні нейрофізіологічних і феноменологічних механізмів катарсису в екранних мистецтвах. Зокрема у з’ясуванні, яким чином тілесна дія актора, його мікрорухи та дихання стають медіаторами емоційного резонансу глядача. Розглядається вплив втіленого пізнання та феноменології сприйняття на розуміння процесу естетичного співпереживання у кіно. Особливу увагу приділено режисерському інструментарію для активізації глядацького співпереживання. Методологія дослідження. У роботі застосовано міждисциплінарний підхід, який поєднує феноменологічний аналіз тілесного досвіду з нейроестетичними та когнітивними теоріями емоцій. Використано порівняльний метод для аналізу взаємозв’язку між акторською перформативністю та глядацьким сприйняттям, а також аналітичний метод для інтерпретації наукових джерел з нейрофеноменології, психології емоцій і кінорежисури. Наукова новизна. Стаття пропонує нове бачення катарсису як процесу втіленого пізнання, у якому тіло постає не лише інструментом вираження, а передумовою естетичного досвіду. Пропонується узагальнити дані нейронаукових досліджень і феноменологічних концепцій для обґрунтування режисерського підходу до формування катарсичного ефекту в кіно. Висновки. Катарсис у кінематографі можна розглядати як результат тілесно-емоційної взаємодії між актором і глядачем, у якій емпатія набуває нейрофізіологічного підґрунтя. Такий підхід сприяє переосмисленню режисерського інструментарію в напрямі поєднання естетичних, психологічних і нейронаукових стратегій впливу. Перспективи подальших досліджень полягають у розвитку нейрокінематичного аналізу як методу вивчення емоційної динаміки глядацького сприйняття.

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ БІОГРАФІЗМУ В ЕКРАННО-СЦЕНІЧНІЙ ТВОРЧОСТІ АВТОРА-РЕЖИСЕРА

2025-12-02T14:05:11+02:00

Мета статті – розглянути життєпис і творчість відомих режисерів, виявити ознаки біографізму в їх екранних творах та окреслити способи його прояву в авторських фільмах. Методологія дослідження базується на використанні комплексного підходу із застосуванням таких методів як: аналітичний – для студіювання різноманітних джерел, дотичних до проблеми дослідження; системний – задля комплексного осягнення заявленої проблеми; біографічний – заради персоніфікації набутків авторського кіно; типологічний –для розгляду спільних художніх принципів в екранній творчості зарубіжних і вітчизняних режисерів-авторів. Наукова новизна статті полягає у тому, що запропоновано оригінальний підхід застосування біографічного матеріалу для виявлення ресурсу рефлексій автора-режисера у процесі максимальної реалізації в екранній творчості. Висновки. Розгляд режисерської творчості крізь призму життєпису митця показав, що елементи біографізму у екранному творі тісно пов’язані зі світоглядними засадами митця, особливостями світосприйняття і здатністю унікального світовідтворення через оригінальну оповідь, сюжетну основу, композицію, виразні засоби, самобутніх персонажів.

Doing Digital Film History у дзеркалі української аудіовізуальної сфери: критика інструментів, лудологічна нестабільність та «зона обміну»

2025-12-02T14:07:02+02:00

Мета статті – представити рецензійний аналіз ключових методологічних концепцій, викладених у монографії «Doing Digital Film History: Concepts, Tools, Practices» (2025), та оцінити їх потенціал і обмеження в контексті українського аудіовізуального мистецтва та медіавиробництва. Методологія дослідження ґрунтується на цифровій герменевтиці (аналіз критики інструментів та версіювання), з опорою на класичні герменевтичні засади та ширший контекст цифрової історії аудіовізуального мистецтва. Використано лудологічний підхід для аналізу проблеми документування інтерактивності. Наукова новизна дослідження полягає у виявленні «точок напруги» (недостатність версіювання для охоплення лудологічних процесів, апаратна залежність), де запропонована вказаною нижче монографією методологія потребує розширення для охоплення українських викликів збереження аудіовізуальної спадщини та історіографії аудіовізуальної сфери як креативної індустрії. Висновки. «Doing Digital Film History: Concepts, Tools, Practices» закладає необхідний теоретичний фундамент для рефлексії над природою цифрового об’єкта, але для практично-орієнтованої підготовки спеціалістів і спеціалісток аудіовізуального мистецтва та медіавиробництва, зокрема продюсерів і продюсерок, та в умовах форматної нестабільності вимагає координації через модель «зони обміну»

ГІБРИДНІСТЬ ЯК ЕСТЕТИЧНА СТРАТЕГІЯ В КІНЕМАТОГРАФІ ФІЛІПА СОТНИЧЕНКА: ЕВОЛЮЦІЯ АВТОРСЬКОГО СТИЛЮ

2025-12-02T14:10:43+02:00

Мета статті – проаналізувати художні особливості кінематографа Філіпа Сотниченка, визначивши роль «гібридності» у формуванні його авторського стилю в контексті сучасної української «нової хвилі». Дослідити еволюцію його кіномови – від ранніх короткометражних робіт, що тяжіють до документального спостереження, до повнометражного дебюту «Ля Палісіада», де синтетична природа кінематографа стає інструментом осмислення соціокультурних трансформацій та історичної пам’яті. Методологія дослідження. Використано такі методи: історико-культурний (аналіз кінопроцесу в Україні та контексту формування авторського кіно), формально-структурний (вивчення стилістичних особливостей кіномови режисера), наративний (аналіз стратегій побудови сюжету), компаративний (зіставлення творчості Сотниченка з іншими представниками «нової хвилі» та світовими тенденціями), систематизації та узагальнення. Наукова новизна. Філіп Сотниченко посідає важливе місце серед нової генерації українських кінематографістів. Його роботи відзначаються експериментальним підходом до структури наративу, використанням архівних матеріалів, псевдодокументальних прийомів і візуального мінімалізму. Вперше у вітчизняному кінознавчому дискурсі здійснено комплексний аналіз еволюції творчості режисера, від короткого метру до повнометражного дебюту, з акцентом на специфіці його «гібридного» стилю як інструменту деконструкції травматичної пам’яті. Висновки. Проаналізовано соціальні та культурні передумови становлення українського авторського кіно 1990-х – 2010-х років, які створили підґрунтя для формування унікальних авторських стилів, що спираються на естетику гібридності. Визначено основні естетичні принципи режисури Філіпа Сотниченка, такі як спостережливість, мінімалізм, аналіз інституційної влади, іронія та антидраматизм, акцент на процесах і ритуалах, етична стриманість. Детально проаналізовано ключові короткометражні роботи («Тризна», «Обійми», «Син», «Цвях», «Технічна перерва»), що демонструють формування стилю. Окрему увагу приділено аналізу фільму «Ля Палісіада» (2023) як кульмінації стилю Сотниченка, де гібридність стає способом осмислення колективної пам’яті та травматичного досвіду 1990-х років.