Науковий вісник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого

Наталія Владимирова. Історія театру Західної Європи і США

Валентина Грицук — 2024-05-28

Роль вокального виховання в освітньо-професійній підготовці акторів театру

Микола Нагорний — 2024-05-28

У статті автор наголошує на важливості такої навчальної дисципліни, як «Сценічний спів», та її вагомості в освітньо-професійній підготовці майбутніх акторів. Сценічний спів був однією з основних складових у театральних постановках ще ХІХ століття. Це засвідчила поява чималої кількості музично-драматичних театрів, тобто таких, де музика обов’язково поєднувалася з драматичною дією, що розширювало жанрову палітру постановок – комедії, водевілі, оперети тощо. Отож акторові слід було володіти не лише драматичними здібностями, а й вокальними. У КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого дисципліна «Сценічна мова» посідає значуще місце і є невід’ємною складовою майстерності актора. Зазначено, що методика вокального виховання має низку складових, які ознайомлюють студентів акторського фаху з технікою співу, що допомагає їм оволодіти правильним звукоутворенням, диханням, розвинути артикуляційний апарат тощо. Автор зауважує, що найзручнішим матеріалом (особливо на початковому етапі навчання) є українська народна пісня, мелодико-інтонаційні звороти й співучість рідної мови якої сприятимуть початківцям в оволодінні прийомами формування звуку та виразності співу. У статті також артикульовано на ще одному аспекті вокального виховання драматичних акторів – розвиткові музичності. Це питання набуває актуальності сьогодні, коли на сценах драмтеатрів з’являються нові жанри – зонг-опера чи рок, опера, різні мюзикли і т.д. Отож навчальна дисципліна «Сценічний спів» спрямована на виявлення в акторові музично-вокальних здібностей, і її завдання – допомогти студентам оволодіти дієвим співом та розвинути музичність. Що й робить цю дисципліну невід’ємною частиною виховання в майбутньому драматичному акторові професіоналізму й артистизму зокрема.

Соціокультурні чинники функціонування моноопери в контексті трансакційного аналізу Еріка Берна

Анастасія Трушевська — 2024-05-28

За результатами аналізу, у статті було уточнено дефініцію «моноопера»; представлено й проаналізовано відомі українські та зарубіжні зразки жанру. Під час дослідження було визначено основну психологічну засаду жанру, а саме – культ індивідуалізму XX століття. Саме тоді такі науки, як психологія та психоаналіз, стали набирати обертів завдяки З. Фрейду та К. Юнгу. Подібний процес був зумовлений тим, що індивід дедалі більше розглядався як окрема одиниця, а не частина соціуму, що і стало, на наш погляд, основною причиною виникнення та розвитку моноопери, де всі процеси обертаються навколо внутрішнього світу головного персонажа. У результаті розгляду базових механізмів формування логіки поведінки персонажа, було вперше описано концепцію трьох основних Я-станів (Дитина, Батько та Дорослий) трансакційного аналізу Еріка Берна як основу інтерпретації поведінкових патернів персонажа моноопери. Таким чином, було виявлено основу внутрішнього конфлікту персонажа у вигляді непримиренності двох Я-станів Дитини та Батька всередині героя-індивіда.

Ці дослідження дали змогу глибше зануритись у природу внутрішніх процесів індивіда-глядача та його механізму проєкцій. Завдяки чому було запропоновано стратегію взаємодії артиста та глядача за допомогою чуттєво-емоційної сфери виконавця

Перші фільми братів Люм’єр. Фактологічна основа і виникнення образу-міфу

Георгій Черков — 2024-05-28

В пропонованій статті автором проведено комплексний аналіз усталених відомостей про найвідоміші ранні фільми братів Люм’єр («Прибуття поїзду на вокзал Ла-Сьота» та ін.), що стосуються обставин створення, виходу, сприйняття, змісту. Виявлені незбіги вищезазначених відомостей із фактичними обставинами, на думку автора, дають підстави вбачати певну системність, яка може бути представлена як механізм трансформації фактичних обставин суспільно значущої події у образ цієї події: утворення образу-міфу, існування й передачі уявлень про подію у цій формі. В цьому контексті, на думку автора, обрані для аналізу фільми раннього кіно є прикладом такого механізму трансформації, який є універсальним і здатний охоплювати широкий клас суспільних явищ

Вестерн: трансформації жанру

Оксана Мусієнко — 2024-05-28

У статті простежуються трансформації одного з найпопулярніших жанрів кінематографа – вестерну. Розглянуто, як еволюціонувала оптика бачення традиційних персонажів, характер драматургічних рішень. Спостерігається новація у візуальному рішенні, нові акценти у сегмантиці кольорів. Розглядається індіанська тематика, яка набула найбільш відчутних змін за всю історію жанру. Показано, що одним з найдієвіших засобів насильства щодо підкорених народів було прагнення колонізаторів позбавити їх своєї суб’єктності, свого дискурсу, можливості донести до світу свій наратив.

Все це стосується і голлівудського кінематографа; індіанців зображували або як загрозливу стихійну силу, що несе смертельну небезпеку, або як «добрих дикунів», по-дитячому наївних і безпорадних. Тому у фокусі уваги опиняються ті фільми, де відчувається прагнення митця почути і зрозуміти Іншого. Серед ряду вестернів, таких як «Зламана стріла», «Осінь шайєнів», «Велика маленька людина», що з’явились на екрані в різні історичні періоди, виокремлено фільм М. Скорсезе «Вбивство квіткової повні», що став не лише мистецькою, а й суспільною подією. Індіанці тут наділені суб’єктністю, особливо показовим стає трактування образу жінки-індіанки як активної особистості, що здатна діяти, а не лише страждати. Епічний фільм Скорсезе переводить індіанську тему в іншу якість у голлівудському кінематографі. Важливі зміни в структурі жанру внесла поява «ревізіоністських» вестернів, що призвело і до нового трактування традиційних персонажів. Простежується інтертекстуальна взаємодія європейських і американських взірців жанру, зокрема італійських спагетті-вестернів, а також фільмів про Дикий Захід, створених німецькими кінематографістами.

Сучасний вестерн, не відмовляючись від видовищності й розважальності високою мірою орієнтовані на авторське начало. До того ж, іронічне переосмислення класичних взірців, характерне для постмодернізму, змінюється метамодерністськими тенденціями. Еволюціонуючи і трансформуючись, вестерн водночас не втрачає своїх основних класичних параметрів, збагачуючись елементами інших екшн жанрів і активно впливаючи на них.

Художні інтерпретації постаті батька в українському поетичному кіно (1960–1970-ті рр.)

Володимир Никоненко — 2024-05-28

Течія українського поетичного кінематографа ознаменувала з’яву нових художніх способів інтерпретації батьківської постаті на вітчизняному кіноекрані. У статті послідовно розглядається наскрізний розвиток художнього образу батька в українському поетичному кіно 1960-70-х років з особливою увагою до соціокультурного аспекту даної проблеми. Доводиться, що тенденційний показ батька, позбавленого своїх архетипічних патріархальних значень, був щільно пов’язаний з авторськими осмисленнями духовної кризи сучасного суспільства і метафорично ототожнював втрату українцями своєї національної ідентичності. Простежується, як через цей символічний концепт осмислювалося не лише сьогодення («Криниця для спраглих»), а й деякі трагічні сторінки української історії («Камінний хрест», «Білий птах з чорною ознакою»). Водночас у таких фільмах, як «Захар Беркут» і «Пропала грамота», спостерігається спроба авторів повернути постаті вітчизняного батька його архетипічні воїнські функції – силу, звитяжність, владність, кмітливість. У фільмі «Вавилон XX», який було створено вже через шість років після «придушення» поетичної школи, продовжується осмислення статусу батька в колективній свідомості українців, однак уже з огляду на реалії та суспільні настрої кінця 1970-х років. У висновках узагальнюється, що творці поетичного кінематографа в своїх інтерпретаціях батьківського архетипу оприлюднювали цілий комплекс філософських, морально-етичних і цивілізаційних проблем – від феномену родової пам’яті до місця людини у сучасному глобалізованому світі. Підсумовується, що послідовність змін характеристики образу батька в українському поетичному кіно відображала процес національного самоусвідомлення певної частини українського суспільства у досліджуваний історичний період.

Кіно травмуючої дійсності: між репрезентацією та досвідом

Алла Демура — 2024-05-28

Стаття присвячена аналізу нового покоління українських ігрових фільмів, естетика яких пов’язана з травмою, а предметом постає російсько-українська війна. Особливістю цих фільмів є час їхнього створення – безпосередньо в репрезентований трагічний історичний період. Сенс якого при цьому набуває зображення травмуючої дійсності, забезпечує моральний відгук як у національної аудиторії – через природний зв’язок з сучасністю і набуття статусу свідка, так і у закордонної – через захоплення мистецькою спробою врятувати гуманізм у надрах зображуваної епохи. Саме такими спільними рисами характеризуються деякі українські фільми, що вийшли на екрани після 2014 року: «Атлантида» та «Відблиск» Валентина Васяновича, «Погані дороги» Наталії Ворожбит, «Клондайк» Марини Ер Горбач, «Забуті» Дар’ї Онищенко, «Додому» Нарімана Алієва. Для цих та майбутніх ігрових фільмів з визначеним у статті переліком ознак запропоновано введення у вжиток терміна «кіно травмуючої дійсності» як назви течії в сучасному українському кінематографі.

Європейський досвід підготовки продюсерів у сфері аудіовізуального мистецтва та виробництва

Павло Сушко — 2024-05-28

У статті проаналізовано європейський досвід підготовки продюсерів у сфері аудіовізуального мистецтва та виробництва на прикладі Франції, Великої Британії, Італії, а також визначено перспективи впровадження кращих розглянутих практик в Україні. Показано, що, оскільки сфера аудіовізуального мистецтва та виробництва стає дедалі більш міждисциплінарною, сучасні програми підготовки включають елементи маркетингу, бізнесу, інновацій та технологій. Акцентовано увагу на важливості різноманітності й інклюзивності в навчальному процесі підготовки продюсерів.

Проаналізовано найвідоміші та найефективніші річні програми безперервної освіти – майстерня продюсерів EAVE та ACE Producers, які орієнтовані на підтримку успішних продюсерів з Європи та за її межами.

Узагальнено досвід підготовки продюсерів в європейських кіношколах та визначено основні складові європейської моделі підготовки продюсерів, якими є: практична орієнтація, міждисциплінарність, теоретична освіта, дипломна робота, міжнародний обмін і співпраця, підготовка до змін в індустрії.

Штучний інтелект у сучасному кіновиробництві: можливості та ризики

Ігор Печеранський — 2024-05-28

У статті з’ясовано можливості та ризики застосування штучного інтелекту в кіновиробництві як приклад цифрової трансформації галузі у першій чверті ХХІ ст. Доводиться, що застосування технології та алгоритмів штучного інтелекту на всіх етапах кіновиробництва (препродакшн, виробництво на знімальному майданчику та постпродакшн) швидкими темпами змінює не лише кіноіндустрію, а й саму філософію кіно, зумовлюючи чимало ризиків і етичних дилем, які актуалізують людиноцентричний підхід у роботі зі штучним інтелектом над створенням фільму

Специфічні особливості тексту в нових медіа

Наталія Дніпренко — 2024-05-28

В статті зроблено аналіз специфічних характеристик аудіовізуального тексту нових медіа та виявлено тенденції в їх розвитку. Простежено функціонування аудіовізуального твору в суспільних комунікаціях й розкрито особливості та відмінності від текстів у класичних видах мистецтв.

Дослідження проведено методом дійового аналізу, де авторка презентує результати порівняльного аналізу структури тексту, менеджменту, способу спілкування із глядачем, виробництва текстів у нових медіа та тенденцій їх розвитку. У статті надано ключовий критерій, який, на думку авторки, відрізняє нові медіа від старих – це «зворотний зв’язок». Так авторка вирішує дискусійне питання та обґрунтовує свою позицію віднесення телебачення до старих медіа. Деякі спостереження висловлені нею вперше, а інші розвинуті та уточнені. Авторка структурує виявлені відмінності та викладає їх у 14 пунктах, кожний з яких презентує одну специфічну особливість тексту нових медіа.

Специфіка каскадерського мистецтва в фільмах жанру горрор

Назар Майборода — 2024-05-28

У статті досліджено особливості постановки трюкових сцен у фільмах жанру горрор у контексті специфіки сучасного каскадерського мистецтва. Акцентовано на тому, що в різних піджанрах горрору трюкове виконавське мистецтво, як важлива складова лексики кіномистецтва загалом і цього жанру зокрема, має свою специфіку, зумовлену необхідністю посилення тієї чи іншої фобії глядача. На основі аналізу трюкових сцен фільму «Пункт призначення» (2000 р.) виявлено особливості каскадерського мистецтва піджанру надприродний горрор, проаналізовано візуальну сигнатуру та прийоми кіномистецтва, що посилюють їх естетику. Виявлено, що згідно з провідними сучасними тенденціями кіномистецтва, трюкові сцени фільму горрор тяжіють до театралізації на драматургічному та візуальному рівні, що досягається особливостями акторського виконання, структурою трюкової сцени та наповнення аудіовізуального ряду відповідними семантичними елементами.

Сучасний контекст українського виробництва телевізійних серіалів

Кирило Горобець — 2024-05-28

Стаття присвячена вивченню відмінних рис сучасного українського серіалу та тих контекстів, що позначилися на формуванні особливостей його розвитку. Аналізуються умови, в яких відбувається розвиток цього виду візуального мистецтва, зіставляються чинники кваліфікації серіалу з позиції його жанрової природи, умов виробництва запитів аудиторії. Акцент робиться на відображенні сучасних трендів у розумінні соціальної ролі серіалу, з одного боку, та тих особливостей і вимог, що їх накладає на цей процес війна: узагальнено відображається потреба у формуванні нової проблематики, нових героїв та сюжетів, які є затребуваними у глядацької аудиторії сьогодні. Мета статті – показати ключові особливості та визначальні критерії сучасного виробництва телесеріалів на основі їх жанрових особливостей та ширших контекстів і складників. Акцентовано на важливості й значимості сучасних трендів у виробництві серіалів, зокрема інтелектуалізації продукту, використання динамічних жанрових форм, значимості етапів виготовлення серіалу, насамперед – промоції, з урахуванням очікувань і запитів аудиторії споживачів цього продукту. Сучасні особливості виготовлення серіалу, передовсім соціальне напруження, спричинене війною, диктують стрімку зміну парадигми глядацьких очікувань. Це зумовлює зміщення акцентів у суто теоретичному розумінні системи виробництва серіалу, коли жанрова модель поступається моделі соціального очікування з відображенням гостроти тематики та проблематики, втіленням ситуативних чи системних чинників, що відображають соціально-політичну ситуацію. Як висновок – наголошено на важливості формування рис національної ідентичності, відображення соціальних контекстів воєнного стану як елементів, що можуть визначати особливу увагу до українських серіалів не лише на національному, а й на європейському телеринку

Екзистенціальні мотиви у фільмах режисерів Польської школи кіно. Частина 1

Максим Клопенко — 2024-05-28

Стаття присвячена аналізу екзистенціальних мотивів у кінематографі режисерів Польської школи на прикладі «воєнної» трилогії Анджея Вайди. Окреслюється контекст створення фільмів Польської школи кіно, а також виділені окремі елементи філософії екзистенціалізму, що втілились в означених роботах. Розгляд досягнень митців Польської школи та її провідного автора Анджея Вайди дає змогу простежити поступову еволюцію у розкритті образу екзистенціального героя, відображеного на польському екрані другої половини ХХ століття, та зв’язок філософських ідей екзистенціалізму з рефлексіями Вайди про Другу світову війну й окупацію. Проаналізовано фактор історичності й соціокультурного середовища, як важливе підґрунтя творчості режисера, висвітлені морально-етичні особливості у показі людини в обстановці війни, як виняткової максимально загостреної екзистенційної ситуації

Екранний герой як камертон культурної орієнтації сучасного суспільства

Олександра Пономаренко — 2024-05-28

Здатність задовольняти актуальні запити глядацької аудиторії є основним чинником, що визначає вектор розвитку екранного видовища. Актуальність тем, які є тригерними для визначеної глядацької аудиторії в контексті часу, призводить до певної селекції екранних героїв. Дослідження аспектів поведінкового прояву, що дають змогу реалізувати механізм упізнаваності як прояв визначення власної ідентичності, здобуло іншого рівня актуальності в сьогоденні України. У дослідженні пропонується зосередитися на ефекті творчої синергії, що утворюється внаслідок тотожності культурних орієнтацій автора літературного джерела, режисера екранного твору та виконавців. Використовуючи метод порівняльного аналізу поведінкових проявів екранних героїв (вербальних і невербальних) авторка окреслює характерні ознаки тригерних тем, що є безперечним збудником емоційного відгуку, притаманного власне представникам української ментальної ідентичності.

Манга і аніме в творчості Хаяо Міядзакі

Георгій Курбанов — 2024-05-28

Статтю присвячено дослідженню жанру анімаційних фільмів аніме та його прояв у різних видах літератури та мистецтва, насамперед – у кінематографі. На фільмовому матеріалі проаналізовано нюанси азійського погляду на аніме, артикульована його співзвучність новітнім контекстам японської андеграундної культури, причини популярності жанру не лише в самій Японії, а й за її межами і як творчість одного з культових режисерів і художників японської анімації Хаяо Міядзакі вплинула на сам жанр, а також внесок самого художника у його розвиток.

У статті охарактеризовані особливості аніме, відмінність від західних анімаційних фільмів, запроваджено диверсифікацію та порівняльну характеристику модальностей жанру, досліджено засади його бурхливого розвитку в екранному мистецтві Японії, проаналізований творчій шлях і доробок Хаяо Міядзакі у жанрі анімаційних фільмів.

Стаття спирається на корпус ідей з перетину естетики азійської культури і світоглядно-міфологічних комплексів аніме й манги та бібліографічні матеріали, що набули відображення і втілились в екранних творах режисера Хаяо Міядзакі та його колег режисерів і авторів Манги, таких як Масамуне Сіро та Тацукі Фудзімото.

Підтекст як режисерський спосіб передачі характеру персонажа у конвенційних сценах детективу

Андрій Хіміч — 2024-05-28

У статті розглянуто особливості ключових сюжетно-лінійних сцен у детективах, а саме конвенційній сцени допиту, розслідування, отримання справи слідства. Розглянуто різницю між режисерським вирішенням стандартизованих сцен у жанровому та авторському детективі. Предметом дослідження є підтекст у авторських детективах як приклад стимуляції варіативних режисерських рішень. Виокремлено основні типи підходів, завдяки яким режисери ускладнюють конвенційні сцени допиту та розслідування за рахунок акцентування характеру протагоніста, насамперед, за допомогою стилістики камерного показу фільму: монтаж, рух камери, крупності та режисерського інструменту, підтексту, що спрямований на створення та прояв характеру, його бажань і надзавдання як особистості. Методологія дослідження. У процесі роботи використовувалися такі методи: системно-аналітичний метод (для вивчення та аналізу жанрових структур детективів), порівняльний метод (для порівняння конвенційних сцен у детективних фільмах), метод класифікацій (для узагальнення та систематизації висновків). Результати та висновки. Під час аналізу детективів, виявлено проблему конвенційних сцен, що пояснюють контекст розслідування, та сцен допиту, які містять лише інформаційний зміст і виконують функцію розвитку сюжетно-лінійної композиції та дії протагоніста. Доведено, що це породжує надлишкову інформативність. У результаті дослідження режисерських прийомів у конвенційних сценах детективу, доведено, що підтекст є одним із інструментів редукції заангажованості інформацією та акцентом на розкритті характеру протагоніста. Режисерськими інструментами висвітлення підтексту є: 1) камера, що наголошує внутрішній стан персонажа (активно використано режисером К. Ноланом у фільмі «Безсоння» та П. Верховеном у фільмі «Основний інстинкт»); 2) словесна дія, діалог (обрив на півслові, повтор, натяк, ілюстрацією якого є фільм М. Макдони «Три білборди»); 3) надзавдання персонажа (розглянуто на прикладі фільму Ж. Тріє «Анатомія падіння); 4) мова тіла та жести (ефективно застосовано у фільмі Сідні Люмета «Перекладачка»). Доведено, що підтекст, згідно з концепцією Л. Сегер, спрямований на створення та прояв характеру, його бажань і надзавдання як особистості.

Принцип дедраматизації в артхаузному кіно як авторський підхід до інтерпретації соціальної реальності

Владислав Вітрів — 2024-05-28

У статті розглянуто використання принципу дедраматизації у авторських підходах до інтерпретації соціальної реальності засобами кіномистецтва. Головним предметом дослідження є застосування принципу дедраматизації у кінофільмах артхаузу як авторського підходу до зображення соціальної реальності. У статті проаналізовано та виокремлено авторські стилістичні вирішення у художніх кінофільмах, що реалізовано за принципом дедраматизації. Йдеться про інструмент, яким сценаристи та режисери-постановники деконструюють канони сторітелінгу та створюють вищий рівень достовірності у кінофільмах заради авторського висловлювання.

Застосовані такі методи наукового дослідження: пошуковий метод (для збору інформації про обрану тему), метод семантико-стилістичного аналізу (для виокремлення окремих стилістичних рис і семантики артхаузних кінофільмів), порівняльний метод (для виокремлення особливостей авторських способів використання принципу дедраматизації), метод узагальнення (для написання висновків).

Результати та висновки. У результаті аналізу кінофільмів артхаузу, що вирішені із авторським переосмисленням принципу дедраматизації, виявлено особливий підхід до використання фабули. Автори, які звертаються до такого підходу, не використовують проблему-каталізатор, що вмотивовує вчинки протагоніста та утворює інтригу. Завдяки цьому сценаристи та режисери-постановники мають змогу детальніше викласти обставини існування протагоніста й не зосереджуватися виключно на одному векторі його життя. Також даний підхід розширює можливості використання зображальних інструментів, що акцентують навмисне застосування принципу дедраматизації.

Режисерські способи характеризації акторського ансамблю у фільмах Пола Томаса Андерсона

Антон-Григорій Цьона — 2024-05-28

У статті розглянуто особливості режисерського розкриття характерів у фільмах Пола Томаса Андерсона. Також проаналізовано авторські способи роботи з акторським ансамблем. Предметом дослідження є методи режисерської характеризації героїв та принципи розбудови системи персонажів через відповідний підбір акторів до фільмів. Виокремлено основні типи інструментів, якими режисер доносить характер персонажа, насамперед, за допомогою рішення погляду камери, деталей зовнішності та існування героя, стилістики гри актора. Методологія дослідження. У процесі дослідження були використані такі наукові методи: метод системного аналізу (для вивчення та аналізу фільмів, теоретичних робіт і кінознавчих статей), метод порівняння (щоб вивести стилістичні особливості кожного фільму режисера), метод класифікації (для систематизації отриманих результатів), генералізації (для написання висновків). Результати та висновки. В результаті аналізу фільмів Пола Томаса Андерсона виявлено, що його режисерський стиль має характерні особливості створення характерів і роботи з акторським ансамблем. В основі ансамблю П. Т. Андерсон завжди ставить дует або групу рівнозначних героїв. Розповідь у його фільмах концентрується саме на характерах та їх взаємодії, а не на подіях. Режисерські методи П. Т. Андерсона типологізовано за трьома групами. Першою групою є методи візуальної характеризації, до якої входять рішення погляду камери. Друга група – це деталізація характеристик персонажів, що виражається в деталях існування героїв. Третьою групою є акторсько-стилістична характеризація, тобто особливості поєднання стилістики гри акторів. Таким чином, доведено, що режисерський стиль Пола Томаса Андерсона еволюціонував від перших багатофігурних фільмів до більш камерних, зосереджених на дуеті акторів-персонажів, детальному дослідженні їх характерів та взаємодії, що висвітлює природу людей.

Психофізичні техніки подолання м’язових блоків як елемент роботи режисера аудіовізуальних мистецтв з актором

Марія Івашечкіна — 2024-05-28

Мета дослідження. Розглянувши психофізичний акторський тренінг як синтез тілесних і ментальних практик, дослідити особливості виникнення тілесних блоків в організмі людини. На основі отриманих результатів виявити взаємозв’язок між фізичним станом людського тіла і психологічними особливостями поведінки людини в контексті побудови образу екранного героя. Методологія дослідження. В опрацюванні теми було використано аналітичний метод, що є необхідним для вивчення наукового та практичного аспектів проблеми. У статті застосовано методи систематизації та узагальнення, для аргументації причино-наслідкових зв’язків між фізичним та психологічним станом людини. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що проблема дослідження особливостей застосування окремого сегменту психофізичних технік, спрямованого на роботу з м’язовими блоками в тілі людини, в контексті роботи режисера аудіовізуальних мистецтв з актором вперше постала предметом спеціального дослідження. Детально розглянуто типи цих блоків, механізми їх виникнення, та їх психологічні прояви. Акцентовано увагу на використанні аналітичних функцій тілесно-орієнтованої психотерапії як інструментів побудови екранного образу героя. Подвійні алгоритми роботи з «м’язовою бронею» суттєво розширюють можливості актора і режисера у роботі над фізичними і психологічними особливостями персонажа, що дає змогу створити багатогранні і складні образи у кіно. Висновки. Окреслено шляхи використання методів психофізичного тренінгу, що спрямовані на дослідження фактів глибоких взаємозв’язків фізичного стану тіла людини та її психологічних аспектів, в акторському і режисерському мистецтві. Дослідницькі матеріали статті розширюють арсенал знань щодо специфіки роботи над образами героїв аудіовізуальних творів, а також розкривають додаткові методи в роботі режисера аудіовізуальних мистецтв з актором.

«Афект – афективний поворот» : заключний етап трансформації «постмодернізм – пост+постмодернізм – метамодернізм»

Олена Оніщенко — 2024-05-28

Спираючись на хронологічні засади, визначені європейською гуманістикою, у статті артикулюється 1984 рік, який став початком дискусії щодо «вичерпаності» постмодернізму і поступового переходу в культуротворчий простір пост+постмодернізму. Цей – другий – етап, проіснувавши менш десятиліття, трансформувався у метамодернізм, перші ознаки якого окреслюються на межі ХХ – ХХІ ст. Активно розвиваючись у США, Англії, Нідерландах, Німеччині, метамодернізм – майже за чверть століття – продемонстрував здатність до продуктивного розвитку як у різних видах мистецтва, так і в процесі самовиявлення та самореалізації конкретних митців, які створюють авторські витвори, передусім, у різних жанрах образотворчого, екранного та музичного мистецтв.

У статті наголошується, що відомі європейські культурологи доволі активно оперують конструкцією «афект – афективний поворот», пропонуючи розглядати її як свідчення «повного від’єднання» метамодернізму від естетики постмодернізму й пост+постмодернізму та «перемоги» нової – метамодерністської – моделі культуротворення.

Національні традиції ромів у сценічній та візуальній культурі

Галина Погребняк — 2024-05-28

У статті аналізується мистецький досвід репрезентації ромських національних традицій у музичному, сценічному, хореографічному і екранних мистецтвах та визначаються наукові орієнтири вивчення художніх засобів режисерської діяльності у створенні мистецького продукту в сценічній та візуальній культурі. Авторка використовує низку наукових методів (наукового аналізу, порівняння та узагальнення, аналітичний та системний методи) задля розширення мистецтвознавчого поля проблеми щодо ідентифікації ромської культури в різних видах мистецтва у сучасному соціокультурному просторі. Дослідницею застосовується міждиплінарний підхід задля виявлення специфіки продукування митцями художніх творів, опертих на національні традиції ромів.

Спадщина Платона в авторській інтерпретації Р.Дж. Колінгвуда

Марина Тернова — 2024-05-28

Наголошено, що в період становлення і розвитку культурології особливого значення набуло історико-філософське знання, оскільки у вирішенні конкретних питань саме воно наснажує історію культури, яка у такому контексті набуває не лише особливого значення, а й виступає структурним елементом культурології.

Показано, що оскільки в логіці розвитку історико-філософського знання теоретична спадщина Платона є його фундаментальною складовою, зміст та орієнтація якої активно впливала на наступні історико-культурні періоди, інтерес до неї можна кваліфікувати як транскультурне явище, що актуалізує і кожний факт звернення до спадщини великого грецького мислителя, і спробу її авторської інтерпретації. Саме модель «авторської інтерпретації» естетико-мистецтвознавчих проблем у спадщині Платона є одним з чинників, який з огляду часу актуалізує зацікавлене ставлення до «Принципів мистецтва» (1938) – наріжного дослідження Р. Дж. Колінгвуда, в контекст якого входить широке коло питань історії та теорії мистецтва, розглянутих з урахуванням потенціалу естетичного знання. Аргументовано значення низки тез Р. Дж. Колінгвуда щодо перекладу текстів Платона та множинності прикладів їх «тлумачення». Підтримано бажання англійського історика науки «донести» до читачів першої половини ХХ століття достовірні думки грецького класика.

Сценарний підхід як теоретико-методологічна засада вивчення комічного дискурсу

Дмитро Улановський — 2024-05-28

У статті пропонується аналіз теоретико-методологічних аспектів вивчення комічного дискурсу з використанням сценарного підходу. На основі аналізу різних моделей алгоритмів створення та розуміння комічних текстів, автори вказують на дві основні моделі: поєднання ліній реальності та ліній повідомлення про реальність. Обговорено основні аспекти комічного ефекту в комунікативній практиці та його соціальна роль, водночас відзначено підходи до розуміння гумору. Основна мета статті полягає в розкритті сценарного підходу як ключової методології вивчення комічного дискурсу, що сприяє формуванню підґрунтя для практичного аналізу та дослідження комічних текстів. Зазначена стаття розглядає комічний дискурс з використанням сценарного підходу, враховуючи семіотичну модель класифікації комічних текстів. Ця модель враховує різні координати, такі як ступінь емоційного співпереживання, рефлексивність, комунікативна форма висловлювання та психологічне мотивування мовної дії. Комічний текст може включати в себе елементи невідповідності, що породжують сміх через розбіжність між очікуванням та реальністю. Також, враховуючи лінгвістичні теорії гумору, в статті розглянуто різні підходи до розуміння комічного, такі як теорії ворожості, невідповідності та вивільнення. Кожна з цих теорій має свої власні підходи до аналізу гумору та його функцій у комунікації. Крім того, враховуючи концепцію скриптів та сценаріїв, можна розглядати гумор як результат переоцінки тексту чи ситуації через протиставлення або накладання різних скриптів. Наукова новизна дослідження полягає у актуалізації теоретичних засад побудови комічного тексту, у визначенні дискурсивних елементів комічного та визначенні двох моделей алгоритмів створення та розуміння комічних текстів: поєднання ліній реальності та поєднання ліній звітів про реальність. Дослідження має намір окреслити методологічні засади для практичного аналізу аудіовізуального комічного тексту, зосереджуючись на теорії В. Раскіна та С. Аттардо. Як висновок – такий підхід дає змогу аналізувати комічні тексти та аудіовізуальні твори з точки зору їхнього скриптуального підґрунтя та семіотичних особливостей, що сприяє глибшому розумінню механізмів комічного. Застосування семіотичної моделі до аналізу комічних текстів розкриває важливі аспекти їх структури та взаємодії з читачем чи слухачем. Визначено, що вивчення гумору як дискурсивного явища відкриває широкі можливості для розуміння й аналізу не лише комічних текстів, а й загальних механізмів міжособистісного спілкування та сприйняття світу.

Особливості функціонування музичних фестивалів в умовах війни

Василь Романчишин — 2024-05-28

Мета статті дослідити особливості організації та проведення музичних фестивалів в умовах воєнного стану, окреслити здобутки, визначити проблеми, з’ясувати доцільність їх функціонування в небезпечний час. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні системного підходу та сукупності наступних методів: аналітичного, культурологічного, порівняльного – для комплексного висвітлення окресленої проблематики та формулювання обґрунтованих висновків. Наукова новизна: вперше проаналізовано особливості організації та проведення музичних фестивалів під час повномасштабної війни, окреслено здобутки, визначено проблеми. Висновки. Попри те, що в Україні понад два роки триває війна фестивальне життя не припинилося, а продовжувало існувати. Разом з тим, частина фестивалів не змогли адаптуватися до нових умов і поставили свою діяльність на паузу. Частина відмовилася від проведення заходів у звичайному форматі офлайн, перейшовши на створення відеоматеріалів. Головна перешкода на шляху проведення заходів – це відсутність матеріальної підтримки. Відбувалися музичні події, які переважно були й є в державних установах. Частина фінансувалася зарубіжними партнерами чи місцевими благодійниками. Значно звузилася географія проведення музичних заходів. Як правило, вони влаштовувалися у великих і відносно захищених містах: Львові та Києві. Разом з тим, попри підвищену небезпеку, окремі фестивалі проходили в Одесі і Харкові. Змінився масштаб та локації івентів. Заходи відбувалися в нових приміщеннях, з обмеженою кількістю місць і наявністю бомбосховищ, куди спускалися гості під час повітряної тривоги. Скоротився і склад учасників, особливо зарубіжне представництво, яке побоювалося приїжджати в Україну. Тема війни, спротиву, героїзму захисників і стійкості цивільного населення була ключовою в усіх, без винятку, заходах. Зібрані кошти передавалися на підтримку музикантів, які залишалися працювати в країні, чи перераховувалися на потреби Збройних Сил України.

Літературно-критична спадщина Івана Труша: театрознавчий аспект

Наталія Владимирова — 2024-05-28

У статті розглядається літературно-критична спадщина відомого українського художника і критика Івана Труша (1860–1941). Акцентовано на дописах митця, вміщених на сторінках часопису «Артистичний вісник», які дають змогу виявити театрознавчий аспект його критичної спадщини. Аналіз численних публікацій та відгуків Ів. Труша засвідчує, що він чітко бачив ті проблеми та перешкоди, які гальмували розвиток українського театру, намагався здійснити порівняльний аналіз його діяльності із зарубіжними колективами, зокрема – польськими трупами. Особливе зацікавлення викликало у Ів. Труша питання входження до репертуару творів іноземних драматургів, що, на його думку, створювало певні виклики для акторів української сцени. Ці постановки потребували більшого фінансування театральних труп, що мало б забезпечити, як пошиття та утримання гардеробу для дійових осіб, так і гонорари акторів. Ситуація, що склалася на той час навколо цього питання, викликала гіркі роздуми митця щодо подальшого динамічного розвою українського театру, який, був переконаний Ів. Труш, спроможний сприяти як піднесенню національної культури, так і самосвідомості нації. У статті також наголошено на полемічних думках автора, що виразно перегукуються з окремими соціально-мистецькими проблемами сьогодення.

Історія доктора Фауста на сцені європейського театру ХХІ століття: потенціал відкритої інтерпретації (німецька модель)

Галина Миленька — 2024-05-28

Розглянуто найбільш показові, як з позиції вільного тлумачення класики, так і застосування складної комбінаторики традиційних і сучасних засобів театральної виразності, режисерські моделі трагедії «Фауст» Й. В. Гете на сцені німецького театру ХХІ століття. Аналіз вистав Роберта Вілсона (театр Berliner Еnsemble) і Франка Касторфа (театр Volksbuehne) виявив основну тенденцію сучасних підходів до сценічної інтерпретації класики, які пов’язані з «конструюванням значення» за «логікою власної свідомості» та відходом від сценічної реалізації закладених у драматургії сенсів. Для осмислення режисерських рішень, спрямованих на «перепрошиття» авторського задуму класичного тексту і створення сценічного світу «естетичної автономії» здійснено звернення до філософсько-естетичних поглядів як зарубіжних, так і вітчизняних учених.

Феномен вербатім-театру: потенціал междисциплінарного підходу

Євген Локтіонов — 2024-05-28

У статті досліджується потенціал досвіду вербатім-театру в постановці психотехніки під час навчання та в безпосередній сценічній практиці. Обґрунтовується перспективність такого підходу в контексті новітніх розвідок у психології та психолінгвістиці. Зроблена спроба проаналізувати практичний досвід окремих педагогів з майстерності актора Київского національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого та узагальнити отримані ними результати.

Крім того, в статті здійснена спроба верифікувати ці результати шляхом їх зіставлення з можливими результатами на даному етапі навчання, а також розглянути їх у контексті традиційної педагогічної практики, яка спирається на принципи ієрархічності в підходах до структури людської психіки й на метод фізичних дій.

Соціокультурні та націєтворчі контенти становлення українського музично-драматичного театру наприкінці ХІХ – початку ХХ століття

Ірина Ян — 2024-05-28

Метою статті є дослідження соціокультурних та націєтворчих контент становлення українського музично-драматичного театру, визначення його етноконсолідуючої ролі у соціосфері України наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Методологія дослідження полягає в застосуванні історико-культурного, системного, аналітичного, компаративного, мистецтвознавчого методів для комплексного висвітлення досліджуваної проблематики. Наукова новизна праці полягає у дослідженні соціокультурних та націєтворчих контент становлення українського музично-драматичного театру, визначенні його етноконсолідуючої ролі у формуванні духовної цілісності національної ментально-культурної парадигми. Висновки. Український музично-драматичний театр у час імперської колонізації культури, інтегруючись у культурно-історичну форму тогочасного суспільства, виступав як етнокультурний феномен, виконував націєтворчу та етноконсолідуючу роль, сприяв збереженню культурних традицій українців, національному самоутвердженню, усвідомленню власної національно-культурної ідентичності, сприяв збереженню ментальних та духовних засад української нації.

Особливості інтерпретації концепції тотального театру в теоретико-практичному дискурсі сценічного мистецтва ХХ – початку ХХІ століття

Іван Білаш — 2024-05-28

У статті досліджено особливості інтерпретації концепції тотального театру в теорії та практиці європейського та українського сценічного мистецтва від зародження і донині. На основі узагальнення представлених у науковій літературі визначень запропоновано авторську дефініцію поняття «тотальний театр» як специфічної театральної форми, в якій використання різноманітних виражальних засобів театру (драми, музики, хореографії, пластики, співу, сценографії, освітлення тощо) та інноваційних технологій (від фото- та відеопроєкцій до технологій доповненої реальності) зумовлено прагненням створення тотального і багатозначного за сенсово-змістовим наповненням сценічного твору. Простежено відмінності розуміння та осмислення концепції тотального театру провідними європейськими режисерами ХХ ст. – Е. Піскатором, Ж.-Л. Барро, А. Арто, Ж. Кокто, П. Бруком, та науковцями (Д. Боускіллом, Д. Макс Пріот, П. Паві та ін.).

Констатовано, що концепція тотального театру отримала виявлення не лише в драматичному, а й у пластичному театрі (зокрема в балеті) та театрі малих форм (у жанрі монодрами). Проаналізовано особливості виявлення концепції тотального театру в форматі моновистави (на прикладі вистав «Театру в Кошику», художній керівник та режисер І. Волицька) і виявлено, що ідея цілісності в них виступає як принцип організації театрального твору, як сходження шкалою цілісностей, що створює дедалі досконалішу форму.

Виявлено, що на сучасному етапі тотальний театр розширює свої можливості завдяки застосуванню інноваційних технологій, зокрема цифрових технологій і технологій доповненої реальності, а його концепція трансформується з концепції навмисного цілеспрямованого об’єднання театральних елементів на обов’язковий принцип театральної творчості відповідно до позиціювання принципу тотальності як постійної співприсутності в театральній творчості різних способів і засобів вираження.

Вправа-спостереження за життям (вербатім) як метод навчання студентів першого акторського курсу

Андрій Білоус — 2024-05-28

Актуальність дослідження зумовлена важливістю для акторів відповідати сучасним вимогам глядачів, що робить вагомим уміння спостерігати та точно відтворювати нюанси людської поведінки, вдосконалювати навички шляхом безпосереднього спостереження за взаємодіями у повсякденному житті. З огляду на це дослідження спрямоване на вивчення впливу вербатіму на автентичність у виступах. Метою праці є аналіз процесу підвищення акторських здібностей та відточення навичок спостережливості й міміки студентів театрального напряму. Методами, що були використані у дослідженні, стали методи аналізу, класифікації, синтезу, дедукції, узагальнення та порівняння результатів. У статті було розкрито зміст та особливості навчання студентів першого акторського курсу; показано основну вправу програми для першого семестру навчання (вербатім); описано етапи втілення спостереження за життям у колі студентів (спостереження й фіксування ситуації, аналіз відео чи запису, розгляд ідентифікованих елементів, вивчення матеріалу та відтворення персонажа); виявлено процес застосування методу вербатім і принципи акторського розвитку, які застосовуються в університеті для навчання молодих акторів, а саме: розвиток здатності бачити життєві ситуації, виділяти яскраві особистості, переймаючи їх характеристики образу, міміки й жестів; доведено, що спостережливість є важливою в акторській діяльності; показано аспекти удосконалення проявів творчої активності в умовах музично-сценічної діяльності, які полягають у розвитку тіла за допомогою психологічних методик, застосуванні засобів прихованої виразності, гармонійної гри та впливу натхнення на процес тренування та навчання; детально проаналізовано результати вправи вербатім для студентів акторського напряму (акторам легше розкрити свою акторську природу, стати більш упевненими та емпатичними). Матеріали статті є практичною цінністю для педагогів, акторів і діячів театрального мистецтва, які зможуть використати дані праці для дослідження психологічного стану людини, її емоцій в аспекті сценічної культури.

Формування інтерактивного театру в Європі

Олександр Яндола — 2024-05-28

Стаття присвячена вивченню процесу формування та розвитку інтерактивного театру в Європі. На основі розгляду історичного контексту й аналізу сучасного стану досліджується еволюція інтерактивного театрального мистецтва в різних європейських країнах. Автор визначає основні характеристики інтерактивного театру, його напрями, специфіку інтерактивного досвіду театрального мистецтва в окремих країнах. Мета дослідження полягає у виявленні особливостей розвитку інтерактивного театру у різних країнах Європи. Окрема увага приділена термінології, що додатково дала змогу оцінити специфіку розвитку сучасного театру в цьому напрямі. Методика дослідження ґрунтується на врахуванні загальних історико-культурних факторів виникнення та розвитку інтерактиву в театральному мистецтві, його філософії та соціальному значенні у сучасній культурі. Досліджено історичні та філософські витоки інтерактивного дійства у театральному просторі. Одним із найактивніших діячів театру та режисерів, який впроваджував інтерактив у театральну діяльність у другій половині ХХ ст., визнаний А. Боаль («Театр пригнічених»). Встановлено, що найбільший розвиток в європейських країнах наразі отримав імерсивний театр як один із напрямів сучасного інтерактиву. Лідером в цій сфері є Велика Британія («Dreamthikspeak», «Punchdrunk», «Shunt»). Досвід скандинавських країн розглянутий на прикладі груп SIGNA (Данія/Австрія), Poste Restante (Швеція) і Sisters Hope (Данія), що активно поширюють ефект занурення та інтерактивну драматургію і естетику, роблячи акцент на автентичності. Сучасні тенденції у світі інтерактивного театру підтверджують його невичерпні можливості для творчості та експериментів. Постійні інновації у цьому мистецькому жанрі дають йому можливість залишатися ключовим елементом сучасної театральної естетики.

Тема війни в трилогії В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» у роботі над інсценізацією роману

Дмитро Коник — 2024-05-28

У статті проаналізовано тему війни в романі В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» та виявлено закладені автором книжки сенси, які стосуються зазначеної теми. Досліджено принцип акторської роботи над темою війни через самоаналіз і саморефлексію через вибудовування дотичних до роману «Тореадори з Васюківки» сцен, що написані та складені акторсько-режисерським етюдним методом. Розроблено авторські рекомендації для подальшого творчого втілення сценічної постановки на базі цього твору. Виділено основні сюжети та показаний зв’язок роздумів головних героїв трилогії із сьогоденням, в якому наявна проблема втраченого дитинства внаслідок віроломної та геноцидної війни російських агресорів проти України та її дітей. Методологією дослідження стало застосовування загальнотеоретичних і спеціальних підходів та наукових методів: мистецтвознавчого та культурологічного підходів; системного та компаративного аналізу, моделювання, узагальнення, формалізації й абстрагування. Осмислення всесвітньо відомого дитячого пригодницького роману «Тореадори з Васюківки» В. Нестайка крізь призму повномасштабного вторгнення та сучасного геноциду українців російськими окупаційними військами визначає наукову новизну дослідження. На основі аналізу та репетиційного процесу вистави надана змістовна характеристика акторської та режисерської роботи над інсценізацією теми війни в трилогії В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» та сформовано ідею її здійснення. Зазначено важливість і перспективність подальших досліджень, а саме: апробація універсального та емпіричного досвіду війни різних митців і трансформування їхніх набутих емоційно-духовних знань у художні твори; вивчення явища рефлексії митців, зокрема у акторській і режисерській галузі.