«Документальний» театр Ервіна Піскатора: дадаїстські витоки та сучасний український контекст

Анотація

Мета статті – встановити ідейно-естетичні зв’язки між німецьким дадаїзмом і концептуальними витоками та арт-практикою «документального» театру Е. Піскатора 1920-х рр., і виявити їх рецептивні елементи у сучасному українському «документальному» театрі, який став одним із впливових факторів вітчизняного театрального процесу на тлі соціополітичних катаклізмів, що тривають від 2014 року. Методологія дослідження базується на застосуванні аналітичного, культурно-історичного, компаративного та описового методів для презентації предмету досліду та належного обґрунтування висновків. Наукова новизна дослідження полягає у висвітленні питання дадаїстських ідейно-художніх передумов формування концепції «політичного» театру Е. Піскатора та форми «документального» театру як її драматично-сценічного виразника. У Висновках зазначено, що ідейноестетичні засади «документального» театру як драматично-сценічного виразника ширшої концепції «політичного» театру були сформульовані у теоретичних працях та апробовані у сценічній практиці німецького режисера-авангардиста Ервіна Піскатора першої половини 1920-х рр. Водночас такі особливості нової драматично-сценічної форми, як політична тенденційність, антимілітаристський пафос, деструкція драматургічного матеріалу, об’єктивізація сценічної реальності, колажно-монтажний принцип організації дії, нові форми комунікації з глядачем, дають підстави для її компаративного зіставлення з арт-практикою європейського дадаїзму, презентованою зокрема акціями берлінського «Клубу Дада», членом якого Е. Піскатор був у 1918–1920 рр. Зауважено, що «документальний» театр не втрачав ідейно-естетичної актуальності впродовж минулого століття: його прямим наступником став європейський «соціальний» театр 1960–1970-х, а більш віддаленим – перформанси і геппенінги 1980-х років. Актуалізація жанру в Україні, пов’язана з активізацією соціально-політичного життя після Революції гідності і прагненням діячів вітчизняної сцени відгукнутися на події російсько-української війни, виявляє його рецепцію у постмодерністському дусі: збереження ідейно-змістовного наповнення з одночасною трансформацією формальних елементів.