«Правда – постправда»

теоретичні іновації метамодерністського проєкту

Анотація

Проблемне поле статті сформовано навколо однієї з наріжних ідей метамодерністського проєкту, яка спрямована на цілісне осмислення складних морально-психологічних станів людини що актуалізують такі питання як правда, щирість, політика, риторика. При цьому прихильники метамодернізму не оминають поняття «постправда», що є суто метамодерністським утворенням. Мета статті – узагальнення наявних в українській гуманістиці напрацювань щодо метамодерністської моделі культуротворення, окреслення теоретичного потенціалу низки нових понять, зокрема, дихотомії «правда – постправда», що, фактично, вводяться в ужиток, а також доцільність використання конкретних форм «комічного» в реконструкції логіки руху сучасної культури. У процесі дослідження були використані наступні методи: принцип історизму, що його потенціал дав змогу показати складні трансформаційні процеси, зумовлені реаліями сьогодення; комплексний підхід, який сприяв артикулюванню закономірностей сучасних культуротворчих трансформацій; міждисциплінарний підхід – своєрідний «теоретико-методологічний камертон» у царині гуманітарного знання ХХІ століття, концептуальний плюралізм, що відкрив можливості для змістовного наповнення розвідки, інтеграційний принцип, який спонукав кооптацію сучасних культурологічних теорій у площину даної статті. Ключові положення новизни дослідження презентують новий погляд на феномен творчості в добу метамодернізму, нові аспекти в аргументації проблематичності створення «позаелементних» художніх творів; введено у дослідницьке поле української гуманістики розвідку С. Брауза «Між правдою, щирістю і сатирою: політика постправди і риторика автентичності» (2018), акцентовано на його науковій позиції, що допомагає усвідомити доволі штучні метамодерністські конструкції, а також показано, що ідеологи метамодернізму обрали зв’язок понять «іронія – постіронія – сатира» його наріжним означником і як нового типу культури, загалом, і як підґрунтя літературно-мистецьких практик. Висновки: Аргументовано, що метамодернізм в умовах поточного століття розвивається як багаторівнева структура, що не претендує на цілісність, оскільки формується з численних авторських моделей, зокрема – розвідок, що вводиться в дослідницьке поле української гуманістики С. Брауза; відтворено як процес «прирощення» нових понять (постправда), так і спроби оперувати ними у контакті з уже широко відомими, намагаючись збагатити «відоме» елементами інноваційного змісту: правдоподібність + глибина = «глибиноподіб- ність». Застосування порівняльного аналізу дало змогу виявити потенціал поняття «правда», якому незавжди протистоїть інше поняття, зокрема, «постправда». Якщо потреба протистояння видається необхідною, поняттями, що творчо-пошуково взаємодіють із ним, виступають «істина» і «факт». Оскільки теоретичні засади метамодерністської культури лише формуються, увага до шляхів цього формування, вочевидь, має бути постійною з боку української гуманістики